Читати книгу - "Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі, Джон Рональд Руел Толкін"

сильніші за тролів. Нас створено зі солі землі. Ми можемо трощити каміння, мов коріння дерев, але швидше, значно швидше, якщо дух наш пробуджено! Якщо нас не зрубають, не знищать вогнем чи чарами, ми розтрощимо Ісенґард на друзки й зітремо його стіни на порох.

— Але Саруман спробує вас зупинити, чи не так?

— Гм, ах, так, це правда. Я про це не забув. Утім, я довго про це думав. Однак, розумієте, чимало цих ентів молодші за мене на багато деревожиттів. Зараз вони всі прокинулись і зосередилися на одному: знищити Ісенґард. Але невдовзі вони знову почнуть думати — щойно трохи охолонуть після того, як ми ковтнемо вечірнього трунку. Нас мучитиме справжня спрага! Та зараз нехай вони крокують і співають! Перед нами далека путь, і часу на роздуми не забракне. Добре, що все вже розпочалося.

Деревобородий ішов уперед і певний час співав разом із іншими. Проте згодом його голос перейшов у шепіт і знову замовк. Піпін бачив, що його старечі брови зморщилися, насупившись. Урешті, ент звів погляд, і Піпін угледів сумний вираз його очей — сумний, але не нещасний. Вони світилися так, мовби їхній звичний зелений вогник поринув глибше, ніж завжди, в темні криниці задуми.

— Звісно, друзі мої, є велика ймовірність, — повільно сказав Деревобородий, — є велика ймовірність, що ми йдемо назустріч згубі — що це останній марш ентів. Але, навіть якби ми залишилися вдома й нічого не робили, судьба все одно рано чи пізно знайшла би нас. Це відчуття довго визрівало в наших серцях, і саме тому ми виступили в цей марш. То не було квапливе рішення. І вже зараз останній марш ентів вартує бодай пісні. Ех, — зітхнув він, — можливо, перш ніж загинути, ми допоможемо іншим народам. Але я однаково хотів би дожити до того часу, коли справдяться пісні про ентійок. Я палко хотів би знову побачити Фімбретіль. Однак, друзі мої, пісні де в чому схожі на дерева: кожна має свій плід і народжує його по-своєму, а іноді вони в'януть передчасно.

Енти крокували, не стишуючи ходи. Вони спустились у довгу балку, що тяглась аж ген на південь, і вже почали підніматись: угору й угору — на її високий західний гребінь. Ліси відступили, довкола спершу траплялися розкидані купки беріз, але перегодом схили стали зовсім голі, на них росло хіба кілька вичахлих сосен. Сонце сховалося за темний пагорб попереду. Запали сірі сутінки.

Піпін озирнувся. Ентів побільшало... Чи... що це? Там, де мали бути тьмяні голі схили, які вони щойно проминули, здіймалися справжні гаї. І вони рухалися! Можливо, це дерева Фанґорну прокинулись і повстав ліс, рушивши через пагорби на війну? Піпін протер очі, боячись, що це сон і що пітьма обдурила його, проте велетенські сірі постаті невпинно рухались уперед. Було чути шум, ніби вітер гуляв серед безлічі віт. Енти наближалися до верхівки гребеня, й пісні змовкли. Запала ніч, довкола було тихо: тільки легенько тремтіла земля під ногами ентів і безгучно — як тінь шепоту — шелестіло численне ворушке листя. Нарешті енти спинилися на вершині й поглянули вниз, у темну прірву — розлогу тріщину в кінці гір: Нан-Курунір, Долину Сарумана.

— Ніч оповила Ісенґард, — мовив Деревобородий.

Розділ 5

Білий вершник

 промерз до кісток, — сказав Ґімлі, потираючи руки й переступаючи з ноги на ногу. Нарешті на став день. На світанку побратими приготували собі сякий-такий сніданок, а тепер, коли посвітлішало, вони знову планували оглянути землю в пошуках гобітських слідів. — І не забувайте про того старого! Я був би майже щасливий, якби побачив відбиток чобота.

— Чому би це ощасливило тебе? — запитав Леґолас.

— Тому що старець, котрий має ноги, які залишають по собі сліди, є саме тим, ким здається, — відповів ґном.

— Можливо, — погодився ельф, — але тут навіть важкий чобіт міг не залишити відбитку: трава густа і жорстка.

— Це не спантеличить блукача, — сказав Ґімлі. — Прим'яте стебло Араґорн розтлумачить правильно. Та я не сподіваюся, що він знайде хоч якісь сліди. Минулої ночі нам на очі потрапив лихий фантом Сарумана. Навіть світло ранку не похитнуло моєї впевненості в цьому. Його очі стежать за нами з Фанґорну — можливо, навіть зараз.

— Усе може бути, — мовив Араґорн, — але я не певен. Я думаю про коней. Минулої ночі ти, Ґімлі, сказав, що їх наполохали. Проте я вважаю інакше. Ти чув їх, Леґоласе? Вони здалися тобі тваринами, які зі страху тікають світ за очі?

— Ні, — відповів Леґолас. — Я добре чув їх. І якби не темрява та наші страхи, то подумав би, що вони ошаліли від якоїсь несподіваної радості. Наші скакуни перемовлялися так, як це роблять коні, коли зустрічають друга, за котрим давно сумували.

— Я теж так подумав, — сказав Араґорн, — але не розгадаю цієї загадки, якщо вони не повернуться. Ходімо! Надворі швидко світліє. Роздивімося спершу всюди, а вже тоді гадатимемо! Почнемо звідси, поблизу нашого табору, ретельно обшукаємо все й поволі піднімемося схилом до лісу. Хай там що приверзлося нам уночі, знайти гобітів — ось наше завдання. Якщо їм поталанило втекти, то вони, напевно, заховалися серед дерев, — інакше ми би їх помітили. Якщо ж не знайдемо нічого ні тут, ані на межі лісу, то востаннє обшукаємо бойовище та згарище. Проте відшукати там щось утішне — надії мало: рогірими добре знають свою роботу, надто добре!

Певний час троє побратимів буквально повзали по землі, обмацуючи ґрунт. Над ними височіло скорботне дерево: його сухе листя обвисло і мляво шелестіло на східному вітрі. Араґорн поволі віддалявся. Він дійшов до попелу від вартового вогнища поблизу берега ріки, де відбулася битва. Раптом він спинився і нахилився зовсім низько, майже зануривши обличчя у траву. Потому гукнув друзів. Ті хутко підбігли до нього.

— Ось нарешті й новини для нас! — сказав Араґорн.

Він підняв надірваний листок так, аби й вони могли його побачити — великий тьмяний листок золотавого відтінку, що вже засихав і ставав коричневим.

— Це — листок малорна з Лорієну, а на ньому дрібні крихти, і кілька таких само крихт є у траві. А ще дивіться: онде поблизу лежать шматки розрізаної мотузки!

— І ніж, який її розрізав! — додав