Читати книгу - "Як зупинити час"

І один з них — бородатий велетень на прізвисько Вольфстан-дерево (вочевидь, через його вражаючі розміри та волосся, що скидалося на листя в бурю) — почув, що я шукаю роботу, та якось увечері підійшов до мене, саме коли я закінчив грати коло «Капелюха кардинала».

Він схопив мене за петельки та бухнув об стіну.

— Ану облиш його! — вступилася за мене Ельза, рудоволоса повія, з якою я часто балакав, коли рушав додому.

— Стули пельку, хвойдо, — він знов повернувся до мене. Зуби у нього були страшенно гнилі — просто ряд коричневих камінців, а не щелепа. Важко було навіть сказати, чи то так смердів його подих, чи чинбарня поруч. — Слухай-но сюди, хлопче, та запам’ятовуй: ти не гратимеш у жодному закладі по цей бік Бішопсгейту[78], а особливо у Бенксайді. Бо інакше тобі кінець. Це наша територія, і таким баранам, як ти, тут не місце.

Я плюнув йому в обличчя, а він схопився за мою лютню.

— Ану відпусти!

— Я зараз зламаю твою лютню, а потім твої пальці.

— Віддай, ти брудний…

— Вольфстане, ану віддай йому лютню! — закричала Ельза.

Він замахнувся лютнею, наче хотів розтрощити її об стіну, — аж тут почувся низький театральний голос.

— Вольфстане, ану припини.

Вольфстан озирнувся та побачив на доріжці за собою трьох чоловіків.

— Господи, — зраділа Ельза (хоча, може, і вдала) та почала повільними котячими рухами поправляти свою сукню. Усе навколо було театром, навіть без сцени. — Це ж сам Річард Третій!

Звісно ж, це був не Річард Третій, а Річард Бербедж, і навіть я знав, що він один із найвідоміших акторів Лондона. Тоді він виглядав доволі вражаюче. Він не був схожий на Еррола Флінна, Тайрона Павера, Пола Ньюмена чи Раяна Гослінга[79] — сьогодні у мережі він би жодного лайку не отримав. Волосся у нього було рідке, мишачого кольору, а шкіра на обличчі обвисла, наче він зійшов з картини Рембрандта. Але в ньому було щось, що вміли бачити люди єлизаветинської епохи і не вміють зараз. У нього була аура. Щось потужне, метафізічне — душа, присутність, сила.

— Чудового вам вечора, містере Бербедж, сер, — Дерево опустив мою лютню.

— Тільки мені? — зауважив він.

Тут я звернув увагу на двох його супутників. Один був круглий, наче бочка, та мав розкішну бороду (охайнішу, ніж у Вольфстана); його обличчя затопила така драматична усмішка, що я одразу вгадав у ньому актора (хоча і добряче напідпитку).

— Ти, смердюча калюжа конячої сечі, негайно поверни хлопцеві лютню, — мовив він.

Другий був стрункий та навіть гарний, хоча мав маленький рот та невдало зачесане назад волосся. Очі у нього були добрі та дещо схожі на коров’ячі. Він, як і його друзі, мав цупкий камзол з мереживом та ґудзиками, але золотавого кольору. Хоча, може, мені так лише здалося у сутінках.

З його зовнішності неважко було здогадатися, що він заможний представник богеми, і це враження тільки посилювала золота сережка у вусі. Загалом, обоє успішні актори і, мабуть, члени трупи лорда-камергера, як і Бербедж.

— Тільки-но гляньте! У пеклі порожньо — всі чорти у Бенксайді, — ущипливо зауважив красунчик.

— Сам Шекспір! — вигукнула Ельза, почувши його.

Шекспір — а це дійсно був він — ледь помітно всміхнувся.

А Ельза тим часом повернулася до третього, «барильця»:

— І вас я теж знаю! Ви теж Вілл — Вілл Кемп[80].

Кемп кивнув та гордо поплескав себе по животі:

— Авжеж.

— Віддай мені мою лютню, — знов мовив я до Вольфстана, бо тепер усе тут було на мою користь. Він передав інструмент мені в руки та повільно пішов геть.

Ельза глузливо помахала йому мізинцем:

— Нехай тебе качка копне, бридка дупа!

Актори розреготалися.

— Ходімо, хлопче, посидимо у «Королівській», — мовив Кемп.

Шекспір насупився, наче його раптом охопив головний біль:

— Та ти вже як мариноване в елі яблуко, друже.

Ельза вже шепотіла Бербеджу на вухо, повисаючи на його шиї.

— Вольфстан — просто нелюдь, — підійшов до мене Шекспір.

— Так і є, містере Шекспір.

Від нього пахло тютюном, елем та гвоздикою.

— Сумно бачити його знов такого. То що, хлопче, отже, ти добре граєш?

Я ще цілком не оговтався.

— Що?

— На лютні.

— Мабуть, що так, сер.

— І скільки ж тобі років? — нахилився він ближче до мене.

— Шістнадцять, сер, — вирішив я дотримуватися легенди.

— Виглядаєш молодшим. Але водночас і старшим. У тебе не обличчя, а загадка.

— Мені шістнадцять, сер.

— Та це не має жодного значення, — він поклав руку мені на груди, наче спирався. Тут я збагнув, що він теж напідпитку. Але він опанував себе: — Ми члени трупи лорда-камергера, і нам треба музиканта. У мене нова п’єса — «Як вам це сподобається». І для неї нам знадобиться музика, бо там багато пісень. Лютняр у нас був, але його забрала віспа.

Я витріщився на Шекспіра: у його очах виблискували два ліхтарі, що висіли поруч.

Тим часом Кемп врятував Бербеджа від Ельзи та вирішив поквапити справи:

— Хлопче, будь завтра у «Глобусі» об одинадцятій.

— Зіграй-но зараз, — не звернув на нього уваги Шекспір.

— Зараз?

— Давай, куй залізо, поки не згасло.

Ельза почала наспівувати якусь непристойну пісеньку, якої я не знав.

— Бідолаху і досі трусить, — співчутливо мовив Кемп. — Завтра зіграє.

— Ні, нехай грає зараз, — наполягав Шекспір.

— Я не знаю, що грати.

— Грай щиро. Уяви, що нас немає. Грай як для себе, — мовив він та шикнув у бік Ельзи.

У мене увіп’ялися чотири пари очей.

Я стулив повіки, подумав про Роуз та зіграв пісню, яку нещодавно вивчив:

Вдень сонце — лиш туга

На серці моєму

Весь день чекаю я;

Бо посмішки її — то радощів весна

А сльози на щоках — то зимова жура[81]…

Я закінчив пісню, розплющив очі та оглянув присутніх.

— Елю! — вигукнув Кемп. — Господи, дайте ж мені елю!

— А хлопець молодець! — мовив Бербедж. — Якщо не звертати уваги на слова.

— І на спів, — додала Ельза.

— Ти добре граєш, — мовив Шекспір. — Приходь завтра у театр «Глобус». Об одинадцятій. Дванадцять шилінгів на тиждень.

— Дякую, містере Шекспір.

— Дванадцять шилінгів на тиждень?!

Був ранок, і Роуз ніяк не могла в це повірити. Ми пішли по воду перед роботою, вона спинилася та опустила відро на землю. Я своє теж поставив.