Читати книгу - "Шахтоємці, Жослін Сосьє"

Чи змінив би я щось, якби знайшов тоді в собі сили опиратися Джеронімо?

Мені було двадцять п’ять років, у ті часи казали — знатний дядько, а він же був ще хлопчиськом шістнадцяти-сімнадцяти років, його тіло тільки починало мужніти, руки й ноги метлялися довкруж тулуба, мов сполохані звірі, обличчя мов оббризкали ластовинням, і все ж норов він мав сталевий, погляд загрозливий, а рішучістю будь-кого загнав би під землю. Як і решта, я потрапив під його чари.

Ніхто, навіть Татко, не міг опиратися Джеронімо. Тато став невидимим, біля столу вже не з’являвся. Лише напруживши уяву, можна було помітити його присутність, перш ніж він вислизав з-за столу і спускався до підвалу. Джеронімо, мов справжній король, панував у вітальні, праворуч і ліворуч сипав стусанами і коментарями, а ввечері також ішов до підвалу. І в мене стигло серце від луни їхніх перемовлянь. Мимоволі підслуховуючи їх, я почав мріяти про Австралію.

Аби вберегти рештки своєї честі, я вигадав жалюгідну мрію. Спершу ніщо не вістило лихого — ця ідея скидалася на розмиту примару, від’їзд мав зробити мою присутність ціннішою, то була лише мрія, не більше, фокус, обман, димова завіса, покликана замаскувати моє безсилля. Я ніколи насправді не вірив у це до того дня, коли остаточно переконався, що вже ніколи не буду близьким із батьком. Тепер він звірявся винятково Джеронімо.

А я став спокійною силою, до якої звертаються, коли виникає потреба в довірі. Саме мене попросили відвести Бібі до акушерки, коли бідака завагітніла. Ех, Бібі... Усю дорогу до Монреаля вона ревіла. І до мене ж звернулися, коли виникла необхідність вивезти з Норко подобу Анжели.

Та я не володів ситуацією. Я зрозумів це, коли одного дня, приїхавши додому, почув, як Татко і Джеронімо розмовляли в підвалі вдень. До шахти вони тоді так і не пішли. Цілий тиждень не ходили до шахти.

На початку того тижня над Норко повільно, на невеликій висоті пролетів літак, що тягнув за собою прилад, який не залишав жодних сумнівів у цілі польоту. Аерогеофізика починала давати відчутні результати на Півночі — зокрема в секторі Матаґамі. Тоді це була новинка, тож коли літак з’явився в небі над Норко, усі кинулися дивитись на нього, а вахлаки, навіть коли він відлетів дуже далеко, не розходилися, стрибали й махали руками, запрошуючи пілота повернутися й іще раз пронести прилад над горою.

— Ти би їх бачив! Ніколи не збиралося стільки селюків!

Я й увійти не встиг до будинку, як Діва все мені розповіла.

Можу уявити, як селюків схвилювала поява того літака. Зачаєна ненависть спалахнула надією, що «їхню» шахту нарешті повернуть їм. Бо йшлося саме про це. Шахту мали відкрити знову. Сучасна геофізика не обійшла б увагою багатющу золотоносну кварцову жилу, яку Татко без жодних приладів, лише завдяки нюху розвідника, помітив крізь товщу скелі. Тож варто було очікувати, що за кілька тижнів чи місяців у Норко з’явилася б група геологів, щоб вивчити аномалію, виявлену дивним балоном під дном літака... і виграла б головний приз!

У нашому будинку били на сполох. Діва й інші, хто був у віці достатньому, щоб правильно оцінити ситуацію, збентежено позирали на мене.

Звісно, перш за все я запитав, де Татко.

Я вже збирався спускатися до підвалу, аж раптом мені повідомили, що він був там із Джеронімо. Ця територія давно вже не належала мені. Та все це виявилося сильнішим за мене — старий рефлекс, мені здавалося, що за таких умов він потребував моєї підтримки.

Даремно. На мене чекало гірке розчарування. Вони сиділи один навпроти одного на порожніх ящиках із-під динаміту, зсутулені, схилившись над земляною підлогою, поринувши в тиху розмову, облич я не бачив, та варто було заскрипіти сходам, як вони одночасно підняли голови і зирнули так, ніби я виринув з іншого світу, і тоді Татко сказав: «Емільєне, почекай нас нагорі, будемо за дві хвилини».

О, ліпше мені по пиці надавали б!

Упродовж наступних днів, тижнів і місяців — адже питання вирішили аж у липні, коли пролунав вибух у шахті, коли гупнула наша остання шашка динаміту, забравши Анжелине життя, — увесь цей час я ціпенів у мовчазному гніві; лише так я міг зберегти хоч трохи честі, та й це мало хто помітив через загальну паніку в будинку. Паніка передувала атаці, удень і вночі відчувалось напруження. Будинок жив наче на розжареному вугіллі.

Нам і на думку не спадало, що шахту можуть знову відкрити — аж раптом це стало можливим, і слід було якнайшвидше позбутися слідів наших візитів. Джеронімо і Тентен мали забрати з шахти знаряддя, спалити на місці те, що не можна було відвезти, і переважно вночі, бо через збудження селюків ми весь час перебували під наглядом. А втім, усі розуміли, що перестороги марні, адже наш тунель знайдуть — а за тисячу футів поту і темної ночі іншим щасливцям засяє наша кварцова жила.

Годинами Татко і Джеронімо просиджували в підвалі, а коли виходили, ми видивлялися в їхніх очах хоч би проблиск вирішення проблеми, та приховати в скелі діру завдовжки в тисячу футів — це як пересунути гору, і ми знали, що виправити це неможливо. А я вже ні на що не сподівався — хіба що на погляд Татка, я сидів і чекав у своєму кутку, а потім одягав вітрівку й довго самотньо гуляв вуличками Норко. Додому я повертався, лише випивши всю гіркоту й відчувши змогу показатися, ніби ніде нічого, у вітальні під час вечері.

Хтозна, про що говорили впродовж усіх тижнів і місяців там, у підвалі? Хтозна, чи спільно ухвалили рішення, чи Джеронімо зважився сам мінувати шахту, ні слова татові не сказавши?

Напередодні ми святкували день народження Ґедзя. Напруження досягло найвищого рівня. Татко дізнався, що «Northern Consolidated» повернула собі права на шахту. Тепер компанія мала назву «New Northern Consolidated», і там готувалися відрядити до Норко команду геологів. Усе це він дізнався в Амосі, що у Валь-д’Ор, в Управлінні шахт, і в барах, які тепер часто відвідував. Зусиль докладати не довелося — чутки долетіли навіть до Норко. Селюки повилазили зі своїх нор і глибоко вдихали дух помсти.

На пагорбі перед нашим будинком стояли сяк-так припарковані шість автівок, усі старі таратайки за винятком «Рамблера» Яху. Усіх нас налякала новина, стривожено ми чекали продовження, похмурі, нашорошені, мов матадори — так ми святкували 11-річчя Ґедзя. Тоді родина збиралася востаннє.

Пізно ввечері — а може, вночі, вже не