Читати книгу - "Республіка Дракона, Ребекка Куанг"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Про це не згадували. Несподівано.
— Хіба? Вони ж південні.
Вейсжа відкинувся на спинку стільця.
— Гадаю, не в тому річ. Вони роками чаїли образу.
Для Жинь стільця не принесли, тож вона лишилася стояти позаду Вейсжі, склавши руки на грудях, наслідуючи охоронців, які прикривали Цоліня. Схоже, їх це не потішило.
— А ти не квапився сюди, — сказав Цолінь. — Для решти це був довгий похід.
— Я забирав дещо з узбережжя. — Вейсжа показав на Жинь. — Знаєте, хто вона?
Жинь опустила шарф.
Цолінь підняв очі. Спершу він лише спантеличено розглядав її обличчя, але потім, мабуть, помітив темний відтінок шкіри, багряні іскри в очах, бо все його тіло напружилося.
— За неї дають чимало срібла, — нарешті сказав він. — Щось там про спробу вбивства в Адлазі.
— Як добре, що я ніколи не був ласий до срібла, — сказав Вейсжа.
Цолінь підвівся й підійшов до Жинь. Тепер їх розділяло лише кільканадцять сантиметрів. Він був не набагато вищий за неї, але під його поглядом їй стало дуже незатишно. Вона почувалася екземпляром, який він ретельно вивчав.
— Добридень, — сказала вона. — Я Жинь.
Цолінь проігнорував її слова. Він ледь чутно гмикнув і повернувся на місце.
— Це дуже груба демонстрація сили. Ти збираєшся провести її в Осінній палац?
— Мабуть, її зв’яжуть. А ще накачають наркотиками. Дадзі наполягає на цьому.
— То Дадзі знає, що вона тут.
— Я подумав, що це розважливо. І завчасно відіслав до неї посланця.
— Тоді не дивно, що вона така неспокійна, — сказав Цолінь. — Потроїла охорону палацу. Серед Воєначальників повзуть чутки. Що б ти не планував, вона готова.
— Тоді ваша підтримка мені не завадить, — сказав Вейсжа.
Жинь помітила, що Вейсжа схиляв голову щоразу, коли звертався до Цоліня. Він постійно ледь помітно схилявся перед старшим, виказуючи шанобливе ставлення і повагу.
Але, схоже, Цолінь не реагував на лестощі. Він зітхнув.
— Миру тобі завжди було замало, еге ж?
— А ви не хочете визнавати, що війна — це єдиний варіант, — сказав Вейсжа. — Що ви обираєте, Цоліню? Імперія може загинути повільною смертю протягом наступного століття, або ж ми можемо спрямувати країну на правильний шлях уже за тиждень, якщо пощастить.
— Ти хочеш сказати, за кілька кривавих років.
— Щонайбільше місяців.
— Хіба ти не пам’ятаєш, що трапилося, коли був останній виступ проти Тріади? — запитав Цолінь. — Не пам’ятаєш, як трупи завалили навіть підхід до Небесних воріт?
— Тепер усе буде не так, — сказав Вейсжа.
— Чому?
— Бо в нас є вона. — Вейсжа кивнув у бік Жинь.
Цолінь сторожко глянув на Жинь.
— Бідолашне дитя, — сказав він. — Мені так шкода.
— А ще в нас є перевага в часі, — швидко продовжив Вейсжа. — Міліція оговтується від нападу Федерації. Їм потрібен час, щоб відновити сили. Вони не зможуть швидко виставити захист.
— Та все ж, навіть за найкращим сценарієм, Дадзі однаково матиме північні провінції, — сказав Цолінь. — Кінь і Тигр ніколи не підуть на зраду. І в неї є Чан Ень та Дзюнь. Це все, що тобі треба.
— Дзюнь не битиметься там, де не зможе перемогти.
— Але в цій битві перемога може бути й за ним. Чи ти гадаєш, що переможеш усіх легким залякуванням?
— З вашою підтримкою ця війна завершиться за лічені дні, — нетерпляче сказав Вейсжа. — Разом ми контролюватимемо узбережжя. Канали в мене. У вас східний берег. Разом наші флоти…
Цолінь підняв руку.
— Мої люди вже пережили три війни на своєму віку і щоразу з різним правителем. І нарешті їм випав шанс на тривалий мир. А ти хочеш притягти на їхній поріг громадянську війну.
— Громадянська війна прийде, хочете ви це визнавати чи ні. Я лише прискорю неминуче.
— Ти не переживеш неминучого, — сказав Цолінь.
У його словах звучав щирий смуток. Жинь бачила це й у його очах. Він був виснажений.
— Ми втратили стільки людей у Ґолінь Ніїс, Вейсжа, — продовжив Цолінь. — Хлопців. Знаєш, що наші командири змусили робити своїх солдатів перед облогою? Писати листи додому. Сказати, що люблять своїх. Що не повернуться. І наші генерали обрали найсильніших і найшвидших солдатів, щоб ті доправили ці послання, бо знали: будуть вони з ними на стіні чи ні, це нічого не змінить.
Він підвівся.
— Моя відповідь — ні. Ми маємо залікувати шрами від Макових війн. Ти не можеш просити нас знову проливати кров.
Вейсжа потягнувся і схопив Цоліня за зап’ясток, доки той ще не встиг розвернутися й піти.
— То, виходить, ви зберігаєте нейтралітет?
— Вейсжа…
— Чи ви проти мене? Мені чекати на найманців Дадзі?
Цоліню ці слова дошкулили.
— Я нічого не знаю. Нікому не допомагаю. Лишімо все так, добре?
— І ми просто дозволимо йому піти? — запитала Жинь, щойно Цолінь відійшов.
Неприємний сміх Вейсжі її здивував.
— А ти думаєш, він доповість про нас Імператриці?
Жинь подумала, що це очевидно.
— Ясно, що він не з нами.
— Він буде з нами. Він відкриє свій поріг для війни. Небезпека для провінції. Він швидко обере, якщо це означатиме різницю між війною і знищенням, тож я схилю його вибір. Я приведу бій до його провінції. Тоді Цолінь не матиме вибору, і, підозрюю, він про це знає.
Вейсжа крокував усе швидше. Жинь довелося бігти, щоб не відставати.
— Ви розгнівані, — усвідомила вона.
Ні, він лютував. Вона бачила це в крижаному погляді, у напруженості постави. Вона надто багато часу провела в дитинстві, навчаючись визначати, коли хтось у небезпечному настрої.
Вейсжа не відповів.
Жинь зупинилася.
— Інші Воєначальники. Вони відмовилися, так?
Вейсжа відповів не одразу.
— Вони ще не вирішили. Зарано казати напевне.
— А вони вас не зрадять?
— Вони мало знають про мої плани, аби щось зробити. Можуть сказати Дадзі лише те, що я нею незадоволений, а це вона й так знає. Але я сумніваюся, що їм стане духу сказати навіть це. — Вейсжин голос сповнився зверхності. — Вони ніби вівці. Мовчки спостерігають, чекають, щоб побачити, як порушиться рівновага сил, а потім приєднаються до того, хто зможе їх захистити. А доти вони нам не потрібні.
— Але вам потрібен Цолінь, — сказала вона.
— Без Цоліня буде суттєво важче, — визнав він. — Він може схилити рівновагу. Тепер точно бути війні.
Жинь не стрималася й запитала:
— А раптом ми програємо?
Якийсь час Вейсжа мовчки дивився на неї. А потім схилився на коліно перед Жинь, поклав руки їй на плечі і глянув на неї таким поглядом, що їй схотілося відсахнутися.
— Ні, — м’яко сказав він. — У нас є ти.
— Вейсжа…
— Ти станеш тим списом, що заспокоїть цю Імперію, — уперто сказав він. — Переможеш Дадзі. Розпочнеш цю війну, а потім південним Воєначальникам не залишиться вибору.
Від глибини його погляду Жинь стало надзвичайно незатишно.
— А якщо я не зможу?
— Зможеш.
— Але…
— Зможеш, бо я тобі наказав, — він міцніше стиснув її за плечі. — Ти моя найбільша зброя. Не розчаруй мене.
Роздiл 9
Осінній палац уявлявся Жинь сукупністю масивних абстрактних форм — таким його зображували на мапах. Але реальний Осінній палац виявився
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Республіка Дракона, Ребекка Куанг», після закриття браузера.