Читати книгу - "Каторжна (збiрка), Борис Дмитрович Грінченко"

– Ой, Марусю, яка ти бліда-бліда стала! – скрикнула Галька, підбігаючи до неї. – От спасибі Богові, що мій батько не в новій шахті, а то лихо було б! А твій, Марусю, в якій?

– У новій…

– От бідна ти!.. – пожаліла Галька. – Ходімо ж туди!

– Ходім! Ходім! – одразу стрепенулась Маруся, вхопила Гальку за руку й потягла її за собою.

– Та не так-бо швидко, сестричко! – пручалася та, – а то я не підбіжу.

Від землянки, де Маруся жила, до нової шахти було не дуже далеко, і дівчата швидко туди добігли.

Що ближче вони підбігали до неї, то більше людей їм стрівалося, що туди ж бігли, а коло самої шахти зібралася вже чимала юрма, – тут був управитель над шахтами, штегер[153], шахтарі, що не пішли сьогодні на роботу, кілька жінок з дітьми. Деякі жінки плакали, навіть тужили.

Держачися за руки, полізли дівчата поміж народ і з бідою дотовпились аж на середину між люди. Там вони побачили, – якийсь чоловік сидить на каменюці, на вугільний вагончик злігши. Маруся відразу його пізнала: то був Семен, шахтар, що робив у одній шахті з її батьком. Він був тепер увесь мокрий, і видко було, що з їм сталося щось: чи хворий він, чи в шахті прибито. Біля його стояв управитель, високий чорнявий чоловік, і наказував штегерові:

– Підніміть двадцять чоловік з шахт! Обидва смоки[154] сюди з локомобільчиком[155] швидше!

Штегер побіг. Управитель повернувся до Семена.

– Ну, та як же воно було?

– Так! – відмовив Семен, сидячи й кривлячись часом, певне з болю. – Ми били вугіль удвох з Іваном. Коли це як зашумить! Ми зирк, – а вода так і суне! Кинулись бігти, – так хіба ж його втечеш? Як ухопило нас, як понесло!.. Зараз я Івана й загубив, – утоп, мабуть, бідолаха. А я вже силкуюся тільки, щоб далі від стін та від стовпів бути. А воно мене як закруте та об стовп головою – лусь! Почорніло мені в очах, – от, думаю, край! Аж воно, хвала Богові, й нічого – мабуть, не дуже вдарило. Потім ще не раз било, та не головою. Якби була сторчова[156] шахта, – пропав би! Ну, а з похідної винесло водою на білий світ.

– А правда, – казав якийсь шахтар, – у сторчовій край! А з похідної може й винести. Щастя твоє!

– Та звідки ж та вода взялася? – допитувався другий шахтар. Хтось одмовив:

– Та з старої шахти. Уже, мабуть, з рік, як вона повна води – залило ж. Вони, мабуть, підійшли під неї або до неї та й пробилися туди, – от воно й залило.

– А ти хіба знаєш?

– Авжеж знаю, бо в старій шахті було повно води, а тепер у глиб вода пішла.

– Лихо та й годі!

– А скільки людей у шахті? – спитавсь управитель у десятника[157].

– Та, хвала богові, не багато: було десятеро, одного винесло, а дев’ятеро там, – відмовив той.

Маруся протовпилася аж до шахти. Це була не сторчова шахта, не така, як колодязь, а була це похідна шахта, така, що як печера йшла у землю вглиб, і шахтарів не спускано в неї, як у сторчову, а вони просто ходили туди… Тепер вона була вщерть повна нечистої, якоїсь рудої води. Вода дійшла вже доти, поки їй треба було, і стояла тихо. Шахта здавалася зовсім мертвою. І справді, – вона була могильною ямою тим нещасливим, що в їй робили. І її, Марусин, батько в цій ямі.

Маруcя, знесилена, сіла на вугільний вагончик, що там стояв: Галька сіпала її за руку, казала, що треба відійти від шахти, але Маруся мов не чула її, сиділа непорушне, втупивши очі в ту яму з каламутною водою, що поглинула її батька. Галька підождала трохи, а далі, бачивши, що Маруся не хоче йти з нею, відійшла.

Тим часом людей побільшало. Поприбігали шахтарі з другої шахти. Привезено смоки, локомобіль маненький, і почали їх становити.

– А ця чого тут? – здивувався штегер, Марусю вздрівши. – Геть звідціля, тут машина стане!

Маруся не ворухнулась; він узяв її за руку.

– Чуєш, іди звідціля!

Він хотів стягти її з вагончика.

– Не займайте мене! – скрикнула вона. – Там татко!

Штегер несамохіть пустив її руку.

– Що там таке? – спитав управитель, підходячи.

– Та ось, – показав штегер, – дівчина. Батько її там.

– Одведіть її звідціля! – звелів управитель.

Штегер знов узявся до неї.

– Я не хочу! Я не піду! – і пручалась, і благала Маруся. – Дайте мені тут сидіти: я нічого не робитиму, я тільки ждатиму!

Почувши спірку, жінки протовпились наперед.

– Ой, господи, чия ж то? – почулося поміж їми.

– Максимова.

– От сердешна сирота! То матері не було, а тепер і батька нема.

– Одведіть геть жінок та дітей! – знову звелів управитель.

Жінок відштовхнули назад. Але з Марусею справа була важча. Вона пручалась, кричала й не хотіла йти.

– Що я вам роблю? Я буду тут, я тільки дивитимусь, тільки ждатиму. Там татко!.. Ой, там же ж татко!

Управителеві жалко стало Марусі. Він підійшов до неї.

– Дівчино, йди звідціля, – тут становитимуть машини. Машини витягатимуть воду з шахти. Хіба ти не хочеш, щоб твого батька вирятовано з шахти?

Почувши це, Маруся відразу встала й одійшла набік. Вона сіла на ту каменюку, де попереду сидів Семен, той, що вода його з шахти викинула (бо його вже кудись поведено). Звідси видко було все, що коло шахти роби- лося.

Смоки становили недовго. Трохи згодом машина забухтіла. Маруся здригнулася й устала.

По той бік шахти вже лилася з кишки вода, лилася просто на землю й стікала туди, наниз, до яру. Маруся дивилася довго на цю нечисту воду і врешті глянула на шахту. Вона думала, що тут води вже добре поменшало. Вона помилилася. У широкій ямі як було повно води, так і тепер зосталося. Маруся знову сіла на каменюку й почала дивитися на шахту, дожидаючись, поки поменшає води. Вона мало що чула з того, що робилося навкруг неї, – уся-бо її увага повернулася на одно – на воду.

Але вода не подавалась. Принаймні Маруся цього не помічала. На таку широку яму мало було цих смоків та інших не було, бо шахта була вбога.

Проминуло півгодини, година й більш. Люди порозходились. Дві жінки, що їх чоловіки в шахті були, довго стояли й плакали, але врешті й