Читати книгу - "Теологічно-політичний трактат, Бенедикт Барух Спіноза"

обдаровання й характер. Потім, щоб не змішати вічних правил з тими, які тільки тимчасово або для небагатьох могли бути корисні, важливо також знати, з якої нагоди, в який час і для якого народу або віку всі правила були написані. Нарешті, важливо знати все інше, про що ми вище говорили, щоб, крім достовірності кожної книги, ми довідалися також і про те, чи могла вона бути зіпсована руками підроблювачів, чи ні, чи з’явилися помилки і чи були вони виправлені людьми, достатньо досвідченими і такими, що заслуговують довіри. Знати це вельми необхідно, аби ми не приймали в сліпому пориві захоплення все, що нам нав’язують, але [приймали] тільки те, що правильне й безсумнівне.

Лише після того, як будемо мати цю історію Письма і твердо вирішимо не видавати за вчення пророків того, що не випливає з цієї історії (або що не виводиться з неї вельми чітко), настане час зайнятися відшукуванням думки пророків і Святого Духа. Але для цього потрібен і метод, і порядок, схожі з тими, якими ми користуємося при витлумаченні природи на основі її історії. Бо, як при дослідженні природних речей ми намагаємося знайти передусім найзагальніше і притаманне всій природі, а саме: рух і спокій та їхні закони і правила, які природа завжди зберігає і згідно з якими вона постійно діє, а від них постійно переходимо до іншого, менш загального, — так і на основі історії Письма треба шукати спершу те, що є найзагальнішим і що складає базис та основу всього Письма і що, нарешті, рекомендується в ньому всіма пророками як вічне і найкорисніше для всіх смертних вчення. Наприклад, що існує єдиний і всемогутній Бог, котрого єдиного треба вшановувати і котрий про всіх піклується, але любить більш за все тих, які шанують його і люблять ближнього, як самого себе, тощо. Цього і подібного, кажу, Письмо всюди вчить настільки переконливо і настільки очевидно, що ніколи нікого не було, хто мав би сумнів щодо розуміння (sensus) цих питань.

Але що таке Бог і яким чином він бачить усі речі і опікується ними, цього й подібного Письмо чітко і як вічної доктрини не навчає. Навпаки, вище ми вже показали, що самі пророки не мали згоди щодо цього, і тому стосовно подібних речей не слід нічого видавати за вчення Святого Духа, хоча б навіть воно вельми добре могло бути визначене за посередництвом природного світла. Отож, добре спізнавши це універсальне вчення Письма, треба потім переходити до іншого, менш загального і такого, що торкається, однак, звичайної життєвої практики і подібне до струмочків, що витікають із цього універсального вчення. Ось такі всі окремі зовнішні дії справжнього доброчестя, які можуть виявлятися тільки випадково. І все, що знайдеться з цього приводу в Письмі темного або двозначного, те повинне бути пояснене і визначене з універсального вчення Письма. Якщо ж знайдуться суперечності, то треба подивитися, з якої нагоди, в який час або для кого це було написано. Наприклад, коли Христос говорить: «блаженні засмучені, бо вони будуть утішені», то ми з цього тексту не знаємо, кого саме він має на увазі. Але оскільки він потім вчить дбати лише про Царство Боже та його справедливість, і це радить як найвище благо («Євангеліє від Матвія», 6:33), то звідси випливає, що він тут розуміє тільки тих, хто плаче за Царством Божим, царством справедливості, що ним нехтують люди, а про це можуть плакати тільки ті, які нічого, крім Царства Божого, або царства правоти, не люблять і інші дари щастя повністю зневажають.

Те ж саме стосується і його слів: «І коли вдарить тебе хто у праву щоку твою — підстав йому й другу», і т. д. Якби Христос наказував це як законодавець суддям, то цим правилом він зруйнував би закон Мойсеїв, на який він, однак, навпаки, чітко посилається («Євангеліє від Матвія», 5:17). Тому треба розглянути, хто саме це сказав, кому і в який час. Сказав [це] Христос, який не встановлював законів як законодавець, але навчав як учитель моральних правил, тому що (як вище ми показали) він бажав виправити не так зовнішні дії, як людську душу. Далі, сказав він це людям пригнобленим, які жили в розбещеній державі, в якій справедливість була цілком знехтувана і близьке падіння якої він передбачав. Але ми бачимо, що Єремія при першому зруйнуванні міста, тобто в подібний же час, учив («Плач», 3: «тет» і «йот»)30 того ж самого, чого вчить тут Христос при неминучому (instante) зруйнуванні міста. Тому, оскільки пророки навчали цього тільки в часи гноблення і це ніде не оголошувалося як закон, і, навпаки, Мойсей (який писав не в часи неволі, а який дбав, — відзначте це, — про влаштування доброї держави), хоча також засудив помсту і ненависть до ближнього, однак наказав платити око за око, то звідси вельми чітко випливає, із самих тільки основ Письма, що це правило Христа і Єремії про терпіння образи й потребу поступатися у всьому нечестивцям буває тільки в країнах, де справедливість нехтується, і в часи неволі, а не в добрій державі. Нав­паки, в добрій державі, де справедливість охороняється, кожний зобов’язаний, якщо він хоче показати себе справедливим, заявляти про кривди перед суддею («Левіт», 5:1) не заради помсти («Левіт», 19:17, 18), але заради захисту справедливості й законів вітчизни, і щоб негідникам було невигідно бути негідними. Все це повністю узгоджується і з природним розумом.

Подібним чином я міг би навести багато інших прикладів, але гадаю, що й цього достатньо для роз’яснення моєї думки і корисності цього методу, про що я тепер тільки й дбаю. Але досі ми вчили досліджувати тільки ті думки Письма, які стосуються звичаїв життя і які, отже, легше можна досліджувати, бо про них справді ніколи ніяких розбіжностей не було між біблійними письменниками. Решту ж, що зустрічається в Письмі і що складає предмет самої лише умоглядності, не так легко можна простежити: адже шлях до цього значно вужчий. А оскільки щодо умоглядних речей (як ми вже показали) пророки між собою не погоджувалися і оповіді їхні понад усе пристосовувалися до забобонів кожної епохи, то нам не можна думок одного пророка ні виводити, ні пояснювати, спираючись на тексти іншого, хіба що [коли] видно вельми переконливо, що вони леліяли одну й ту ж думку.

Але як у подібних випадках треба видобувати з історії Письма думку пророків? Це вже я викладу коротко. А саме: щодо цього, звичайно, треба починати також із найзагальнішого, відшукуючи передусім із найпереконливіших сентенцій Письма, чим є пророцтво або одкровення і в чому головним чином полягає його суть. Потім — що таке чудо, а ще далі — найзвичайніші речі. Звідси треба перейти до думок кожного пророка. А від них, нарешті, переходити до сенсу кожного одкровення або пророцтва, історії і чуда. Якої ж обережності треба дотримуватися, щоб при цьому не змішати думку пророків та істориків з думкою Святого Духа і з істиною речі, це ми показали вище на багатьох прикладах. Тому я не бачу потреби говорити про це докладніше. Але стосовно сенсу одкровень треба зауважити, що цей метод вчить досліджувати тільки те, що пророки справді бачили або чули,