Читати книгу - "Етюд у багряних тонах, Артур Конан Дойль"

трохи зрадів. У натовпі я підібрався до них так близько, що чув кожне їхнє слово. Дребер сказав, що має ще одну невеличку справу, тож нехай Стенджерсон почекає його тут, а він невдовзі повернеться. Його товариш почав перечити і нагадав, що вони вирішили всюди ходити вкупі. Дребер відповів, що ця справа така дражлива, що він повинен піти сам. Я недочув, що відказав Стенджерсон, але Дребер вибухнув лайкою і вигукнув, що Стенджерсон, мовляв,- лише найманий служник і не сміє йому наказувати. Після цього секретар вирішив не сперечатись і домовився з Дребером, що коли той спізниться до останнього потяга, він чекатиме на нього в приватному готелі «Голідей». Дребер відповів, що повернеться на вокзал ще до дванадцятої, й пішов.

Нарешті настала хвилина, якої я так довго чекав. Вороги були в моїх руках. Укупі вони захистили б один одного, але поодинці були безсилі проти мене. Я, звичайно, діяв не наздогад. План мій давно був готовий. Помста не задовольнить месника, коли винуватець не зрозуміє, що дістає відплату за давній гріх. Сталося так, що за кілька днів до того я возив одного джентльмена, який оглядав порожні будинки на Брикстон-Роуд і загубив ключ від одного з них у моєму кебі. Того самого вечора він згадав про ключ, і я повернув його, але вдень устиг зробити зліпок і замовити такий самий ключ. Тепер я мав хоч одне місце на все це велике місто, де можна було не боятися, що мені завадять. Найважче було заманити туди Дребера, і тепер я мусив щось придумати.

Дребер пішов вулицею, зазирнув до однієї винарні, далі до іншої - там він просидів з півгодини. Звідти він ледве виповз - добряче, мабуть, нажлуктився. Переді мною стояв кеб - він сів туди, а я поїхав слідом, так близько, що голова мого коня ледь не торкалася задка його кеба. Ми проминули міст Ватерлоо, потім ганяли вулицями, аж поки, на мій подив, не опинилися коло того будинку, звідки він виїхав. Хтозна, навіщо він туди повернувся, але я про всяк випадок зупинився десь за сотню ярдів від дверей. Відпустивши візника, він пішов туди... Дайте води, будь ласка. Мені в горлянці пересохло.

Я подав йому склянку; він випив її до дна.

- Отак краще,- мовив він.- Отож, чекав я там десь із чверть години і раптом почув у будинку галас, ніби там билися. Потім двері відчинились, і на порозі з’явилися двоє - Дребер та якийсь молодий хлопець, що його я бачив уперше. Той хлопець тяг Дребера за комір, а на сходах дав йому такого стусана, що той вилетів трохи не на середину вулиці. «Псяюхо! - вигукнув він, вимахуючи палицею.- Ось я тобі покажу, як чіплятися до чесної дівчини!» Він так розгнівався, що я аж злякався, що він уб’є Дребера своєю палицею, але той боягуз кинувся щодуху навтікача. Добігши до рогу вулиці, він побачив мій кеб і скочив усередину. «До готелю «Голідей»!» - вигукнув він.

Коли я побачив, що він сів до мого кеба, серце в мене так забилося з радощів, що я вже перелякався, що моя аневризма от-от лусне. Я помаленьку поїхав, міркуючи, що чинити далі. Можна було відвезти його кудись за місто і там востаннє побалакати на безлюдному путівці. Я вже вирішив, що так і зроблю, коли він сам прийшов мені на допомогу. Йому знову схотілося випити - він звелів мені зупинитися біля винарні й зачекати. Там він просидів аж до закриття і насмоктався так, що, коли він вийшов, я зрозумів - тепер гра піде по-моєму.

Не думайте, що я збирався отак спокійно вбити його. Це, звичайно, було б справедливо, але таке вбивство мені не до душі. Я давно вже вирішив надати йому змогу погратися зі смертю, якщо він того схоче. Мандруючи Америкою, я брався до будь-якої роботи і найнявся якось служником до лабораторії в Нью-Йоркському університеті. Там професор якось читав лекцію про отрути й показав студентам алкалоїд,- він назвав це так, видобутий з отрути, якою в Південній Америці труять стріли; одне його зернятко,- сказав він,- убиває миттю. Я нагледів пляшку, де була ця отрута, і коли всі порозходилися, взяв трохи собі. Я добре знався на аптекарській справі й приготував дві маленькі розчинні пігулки з цим алкалоїдом; кожну пігулку я поклав у коробочку поряд із такою самою зовні, але безпечною пігулкою. Я вирішив, що тоді, коли настане мій час, я змушу обох своїх джентльменів вибрати собі одну з пігулок у коробочці, а ту, що залишиться, ковтну сам. Отрута вб’є неодмінно, а галасу буде менше, ніж од пострілу крізь хустинку. Відтоді я завжди носив із собою коробочки з пігулками, і нарешті надійшов час скористатися ними.

Минула північ, повернуло на першу годину. Ніч була темна, непогідна - стугонів вітер і безперестану дощило. Та, незважаючи на негоду, мене переповнювала радість - така радість, що я ладен був кричати на весь голос. Якщо хтось із вас, джентльмени, мав колись жадану мету, цілих двадцять років лише про неї й думав і раптом побачив, що вона зовсім близько, ви зрозумієте, що зі мною коїлося. Я запалив сигару, щоб трохи заспокоїтись, але руки в мене тремтіли, а в скронях гупало. Я їхав вулицями й бачив перед собою старого Джона Фер’є та милу Люсі - бачив, як вони посміхаються мені з темряви, так само, як тепер бачу вас. Усю дорогу вони були переді мною, праворуч і ліворуч від коня, поки я не зупинився біля будинку на Брикстон-Роуд.

Довкола не було жодної душі, не чути було ані звуку, крім шурхотіння дощу. Зазирнувши у віконце кеба, я побачив, що Дребер хропе всередині. Я трусонув його за плече. «Час виходити»,- сказав я.

«Гаразд, хлопче»,- пробурмотів він.

Напевно, він думав, що ми під’їхали до готелю, бо мовчки виліз і поплентався через садок. Мені довелося йти поруч і підтримувати його - він досі був захмелілий. Відчинивши двері, я провів його до передпокою. Присягаюся вам, що увесь цей час мертві батько з дочкою йшли попереду нас.

«Що за бісова темрява»,- пробурчав він, тупцяючи на місці.

«Зараз зробимо світло,- відповів я і, тернувши сірником, засвітив принесену воскову свічку.- Ну, Еноху Дребере,- вів я далі, обернувшись до нього й держачи свічку перед собою,- чи впізнаєш мене?»

Він вирячився на мене безглуздими, п’яними очима,