Читати книгу - "Альфонс Цiттербаке, Герхард Хольц-Баумерт"

Бруно побачив, що я розгнівався, і полагіднішав.

— Подзвоню тобі сьогодні ввечері, — сказав він. — А ти щоб відповів мені російською.

— Гаразд, — великодушно погодився я. — Тричі пошкрябаєш.

Ввечері знову нічого не було чути. Я відчинив вікно і крикнув через двір:

— Бруно, ти подзвониш нарешті?

Його вікно було за деревами. Аж ось і він обізвався до мене:

— Ти здурів, чи що? Дзвоню тобі вже чверть години, а ти мовчиш!

— Перевіряй проводку і вивчай слова сам! — сердито крикнув я.

В цю мить повідчинялися вікна у пані Матнер і пана Міхалака і звідти залунало:

— Тихіше! Хай вам всячина! Лиха година!..

Цього вечора я ліг спати сердитий, а вночі не раз прокидався від шкряботіння. Так, я добре чув його. Це дзвонив Бруно. Я подумав, що коли візьму телефон і Бруно скаже, що до них вліз бандит, мені, мабуть, доведеться побігти і вигнати бандита. Бруно страшенний боягуз. Я сам упораюся з бандитом, а Бруно сховається під ковдрою. Але брати телефон мені не хотілося. Проте шкряботіння не припинялось. Я взяв коробочку і тихо сказав:

— Ціттербаке слухає. Що там таке?

У коробочці — нічичирк. Може, Бруно втік? А може, скоїлося щось ще гірше? Я відчув, як у мене волосся стало дибом, а по спині наче поповзли мурашки. Я гукнув у коробочку:

— Бруно, відповідай же! Чи ти ще живий?

Я крикнув, мабуть, занадто голосно. Спалахнуло світло. У дверях з'явилася мама, в халаті наопашки.

— Що тобі, Альфі? — схвильовано запитала вона і потермосила мене. — В чому справа?

— Я… коли з Бруно щось сталося… весь час дзвонить телефон…

— Що дзвонить?

— В коробочці шкрябає, кажу…

— Що шкрябає? Альфі, тобі приснилося щось страшне. Може, ти захворів?

— Ну, а ти хіба нічого не чуєш? — запитав я. — Чуєш, як шкрябає?

— То ж дощ іде, синку. Дощ то шкрябає, то стукоче у вікно.

І справді, надворі йшов дощ.

Мама дала мені випити ковток якогось напою і добре вкрила ковдрою.

— Тобі щось страшне приверзлося. Хай насниться приємне!

Вранці я викинув свій телефон на смітник. І тут я зустрів пана Гопфенгайта.

— Ну як, обміряли будинок? — буркнув він.

— То ми проводили телефон, — зізнався я.

Пан Гопфенгайт не зрозумів мене. Зате Бруно добре зрозумів, коли я йому сказав:

— Можеш дзвонити кому хочеш, а мені зась!

— Чому це? — здивувався він. — Учора ввечері у тебе дзвонило? Я дзвонив, але ти знову не взяв трубки.

Якось приїхала до нас із Західної Німеччини моя двоюрідна бабуся Паулетта. Бабусі завжди хороші. Я люблю бабусь і бабусю Паулетту теж, хоч вона завжди приносить нам прикрощі. Але тут я не винний. Бабуся Паулетта завжди сперечається з татом. Вона починає:

— Ось ви, злидарі зі Сходу…

І не доказує, бо тато гнівається і в розмову втручається мама:

— Тітонько, коли ти, нарешті, все зрозумієш?

Та цього разу винний я сам. Це ж несправедливо! Але дозвольте розповісти по порядку.

Бабуся Паулетта прибула на великдень. Мама сказала татові:

— Паулю, дивись, щоб обійшлося хоч цього разу без суперечок.

Тато насупився.

— Це не моя рідня, а твоя, тітка Паулетта — твоя тітка, але коли у неї такі дивні погляди, я не можу мовчати.

Гостювання тітки Паулетти почалося без пригод. Вона прибула, і спершу все було гаразд.

— Ну, як у вас справи? Нічого хорошого, правда ж? — усміхаючись, запитала бабуся Паулетта і витягла чималу пачку маргарину. — Це вам знадобиться. Тут же його нема.

Цілком спокійно тато сказав:

— Дорога тітко Паулетто! Ти у нас бажаний гість, але ж ти нічогісінько не знаєш про те, що діється в світі.

— Будь ласка, — звернувся він до мами, яка сиділа зіщулившись, — принеси сюди нашу каструлю з маргарином, а також смалець і масло, хай тітонька побачить на власні очі.

Тітка Паулетта побачила.

— Ну, гаразд, коли так, — сказала вона, — але у мене є щось для нашого дорогенького Альфі. Цього у вас точно нема! — І вона витягла пакетика, вдвічі більшого за сірникову коробку.

— Це справжня американська жувальна гумка! — урочисто проказала бабуся.

Тато не витримав:

— Цього ще у нас не вистачало, американської гидоти! Альфонс же щелепу собі вивихне.

Про всяк випадок я сховав пакетика в кишеню. Мені кортіло скуштувати, яка вона на смак. Я пішов у вбиральню і оглянув пакетика. «Шахрайська гумка» — було написано на ньому. Безглузда назва. Витяг плиточку. На смак солодке. Чи не те саме, що й наші м'ятні таблетки? Я швидко облизав цукрову пудру — її було дуже мало. Після четвертої плитки остаточно переконався, ця гумка справді шахрайська, і мало не викинув усей пакетик.

Я вернувся до кімнати. Тато і бабуся Паулетта саме говорили про квартирну плату.

— О, ви навіть уявити собі не можете, які в нас чудові квартири.

— Хай так, — не заперечував тато. — А яка квартплата?