Читати книгу - "Загадка однієї неділі"

Аж на вулиці глянув на годинник. Була дев'ята вечора. Китайський квартал уже жвавішав. Проклинаючи Батлера з його безсоромною брехливістю, попрямував до почтамту, щоб надіслати телеграми своїм північноамериканським колегам, котрим рік тому зробив одну послугу. В перекладі на іспанську мову моя телеграма мала приблизно такий зміст:

Уессону і Даггену. Приватне детективне агентство Авеню Дункан і Лексінгтон, Сан-Франціско,

Каліфорнія, США

ПРОШУ ПЕРЕВІРИТИ ІСНУВАННЯ ТАЄМНОГО КИТАЙСЬКОГО ТОВАРИСТВА ІМЕНОВАНОГО ЛОНГ. НІБИТО РОЗШУКУЄ СВЯІЦЕННУ УРНУ СПЛАТОЮ ВЕЛИКОГО ВИКУПУ. СПРАВА НЕГАЙНА. ВІТАЮ.

Хуглар Apec. Приватний детектив Будинок «Атлантик», між 12 вулицею та 23 авенідою,

Гавана, Куба

Прямуючи до своєї контори, я міркував над розповіддю Батлера. Годі було сумніватися — де в чому він був щирий. Але яка частина правди в тому, що він розповів? Шестипалий, певно, відповів би на це. Але як з ним зустрітися вдруге? Якщо в нього хоч посередні розумові здібності, а це безперечно, то свій барліг на вулиці Техадільйо він, напевне, залишив.

А Каліостро? Чи торгуватиме він знову маріхуаною, яку постачає йому Шестипалий? Навряд чи цей непроторенний негідник знову довірятиме йому. Але поки що Каліостро — єдина ланка, за яку можна вхопитися. Отже, завдання тепер полягало в тім, щоби розшукати Каліостро, а для цього треба запастися терпінням. Я завше діяв усупереч логіці, й це приносило мені успіхи, у всякому разі, я нічого не втрачу, коли й зараз так зроблю — доручу Макейрі пошукати його.

У маленькій приймальні моєї контори мене очікував Сото Падуа. Обличчя його аж засвітилося, коли побачив мене. Він був чимось схвильований.

— Я вже думав, що ви так ніколи й не прийдете, Аресе! — вигукнув. — Чекаю вас понад годину.

Я не відповів. Мій настрій чомусь почав псуватися. Відімкнувши двері, пропустив його вперед; жестом указав на крісло.

Він зручно вмостився. Задзвонив телефон. Я зняв трубку: це був Макейра.

Дуже зрадів, коли дізнався, що його відразу ж випустили, зробивши лише звичайний допит. Кому ж до вподоби, коли хтось страждає через нього? На думку Макейри, мене впізнав якийсь поліцейський, як виходив я з машини, щоб відвідати Сусаннину служницю. Той, очевидно, зв'язався зі своїм начальством, і поліцейські приїхали, поки я розмовляв з Каїтою. Все це було цілком логічно.

Перед тим як повісити трубку, я попросив Макейру приїхати до мене в контору.

Падуа нетерпляче крутився в кріслі. Не встиг я ще покласти трубку на важіль, як він уже почав свій допит:

— Ви про мене щось казали поліції, Аресе?

Я розкинувся в кріслі й закурив. Коли він поспішав, то я, навпаки, аніскільки не квапився. Давши зрозуміти йому про це, я поцікавився:

— А мені слід було щось казати їм?

Брунатна шкіра в нього на чолі зібгалася, утворивши кілька зморщок. Насмішкуватий вираз миттю зник з обличчя. Тепер у погляді відбивалась ніби якась тінь переляку. Він зобразив усмішку, але його жестам бракувало такої невимушеності, як тоді, у «Сьєррі».

— Ні,— мовив, — нічого не слід було казати. Але може, вас здивував мій інтерес до «Балерини»… Що ж, я був трохи балакучий. — Піднісши палець, він повчально промовив: — Поліція подекуди змушує нас казати таке, чого ми й не знаємо.

— Заспокойтеся! — відповів я. — За дві тисячі песо я вмію бути вкрай мовчазний. Сподіваюсь, ви не забаритеся зі своєю пропозицією…

— Про що ви говорите, Аресе. Вона з вами?

Я стенув плечима.

— Не я ж обкрадав Сусаннин будинок.

Падуа пирскнув.

— Я не казав, що ви вкрали щось, Аресе. Але ж… не можете ви торгуватися за річ, якою не володієте.

— Невдовзі володітиму нею, — запевнив я. — Гадаю, ви зможете довести, що картина належить вам.

Падуа подивився мені просто у вічі.

— Тільки облиште цю совісність, Аресе, — мовив він з уїдливою гримасою. — Це ж суперечить вашій репутації.

Я всміхнувся. Всі ці напхані грошима суб'єкти борсаються в гидотному багні, яким є життя їхнє. Вони брудні свині, проте вдаються до моїх послуг саме через той ореол цинізму, що створився навколо мого імені, я й оком не змигнув.

— Бачте, Падуа, навколо цієї картини виникли суперечки, — пояснив я. — Є людина, котра пропонує стільки ж, скільки й ви, але до того ж має грамоту на володіння картиною.

— Підробка, безумовна підробка! — вигукнув Падуа, збуджений до краю. — Ніхто не може мати грамоти на володіння цією картиною, бо «Балерина» належить мені.

— Даруйте, друже мій, — холодно промовив я. — Мені здавалось, що вона належала Сусанні.

— Я їй подарував «Балерину».

— Еге ж, — промимрив йому. — І через те, що особисто були до неї прихильні. Чи не так? Курйозно інше: та людина твердить те саме.

Падуа вибухнув якимсь хрипким, майже істеричним сміхом.

— Тепер уторопав, Аресе. Тепер уторопав. Ви жадаєте здерти з мене більше з допомогою цього, вами ж вигаданого, конкурента, так? Гарно придумано, Apec! Цілком гідно вашої репутації!

Я не розсердився, а просто схопив його за барки і виштовхнув за двері, незважаючи на його протести.

Узявши газету, став переглядати її. І в ту ж мить подзвонили. Коли я відчинив, у дверях стояв Макейра.

— Проходьте, Макейро. Сідайте!

— Я бачив сеньйора Падуа, він виходив з будинку, невдоволено щось буркочучи собі під ніс, — розповів Макейра. — Сподіваюсь, ви добре обійшлися з ним, Аресе. Адже Падуа — людина досить упливова.