Читати книгу - "Обережно, діти!"

Ми добре не знали, що то за червоний порошок. На ньому великими буквами було написано «Фарба». Ми вирішили прочитати інструкцію. «Висипати вміст пакета в посудину, розвести водою…» Ми тільки почули порошок і вода, зрозуміли, що це саме те, що нам потрібно. Ксенька ще знайшла якісь червоні баночки з гуашшю. План спрацював! Ксенька стрибала на одній нозі й кричала «ура!». Хлопці плескали один одного по долонях і вигукували своє «Єс»! Як у справжньому детективі! Анетка чомусь не особливо посміхалася.

Сонце покотилося за горизонт. Почало темніти. На небі з’явилися перші зорі. Місяць мав би бути сьогодні на нашому боці. Було ще не цілком темно. Довелося ще трохи почекати. Ми гусачком дряпалися поміж кущі і засіли в засідці. За фарбу відповідала Анетка: жінки в таких справах надійні. Після того як дід Орко зачинив курник і пішов до хати, ми могли братися до роботи: дід ніколи поночі не ходить. Ми зігнулися ледь не до землі і тихесенько прямували до криниці. Ксенька тримала Анетку за спідницю. Анетці це не подобалося:

– Через тебе мене можуть викрити. Якщо боїшся, повертаймося.

– Хто сказав, що я боюся! – Ксенька шарпнула руку і почала сама пробиратися до криниці.

Анетка підняла великий палець угору:

– Все спокійно.

Як тільки Павло дав пошепки команду «Давай!», Дмитрик перевернув пакетики з порошком у криницю, вилив навіть баночку гуаші і потер долоні:

– Одну справу зроблено.

Далі до роботи взялася Анетка. Справжній Джеймс Бонд! Вона вилила на ковбан гуаш, встромила в нього ніж і на пальчиках побігла до Павла:

– У мене все о’кей!

Назад ми знову пробиралися крізь грабину (через хвіртку було б надто небезпечно: дід Орко хоч глухий, та скрип може почути). Нам пощастило, що в діда нема собаки. А кіт від нього утік сам, казала Анетка.

Цілу ніч мені снилася фарба: ми, всі червоні від голови до ніг, утікаємо через грабину, а вона ніяк не закінчується. За нами женеться, як Рембо, дід Орко з величезною палицею і ось-ось дістане нас. Навколо здійнялася метушня, якісь чужі голоси, і всі показують на нас пальцями. Я з переляку крикнув. Та так голосно, що бабуся почула аж у коридор.

– Що з тобою? – забігла вона до кімнати.

– Щось погане наснилося, – зітхнув я й опустив ноги на підлогу.

Із двору справді доносилися якісь голоси. Я визирнув у вікно. Сонце було вже високо. Десь далеко лаяв собака, кудкудакали кури і туркотів дикий голуб. На дорозі було багато людей.

– Ти чув, що сталося в діда Орка?

Я зблід:

– Що?

– Міліція приїхала. Брала відбитки пальців. До нас також приходили. Загородили проїзд. Не пускають дітей і не гонять корів.

Я кивнув головою і знову заліз під ковдру.

– Ти часом не захворів? – бабуся підняла ріжок ковдри й торкнулася до мого чола. – Ти сьогодні якийсь блідий.

Ми всі захворіли в один день. Жоден із нас не показувався на вулицю. Тільки бабусі бідкалися: «Напевне, знову радіація піднялася?»

Виявляється, налякався не дід Орко, а баба Настка. Вона зранку прийшла до дідової криниці по воду, бо в її криницю впало з ланцюга відро. Я не знаю тієї технології, знаю тільки, що баба викликала міліцію і була страшенно здивована, коли побачила через вікно живого діда Орка. Невідомо скільки б міліція ще сиділа в діда під криницею, якби він не знайшов під грабиною пакетик з-під фарби.

Цього разу дивитися телевізор заборонили усім п’ятьом одночасно.

Увечері мій дід Мартин розповів мені, що в діда Орка колись була сім’я. Кілька років тому в нього померла дружина. Він так сумував за нею, що важко захворів. Сусіди знайшли його непритомного біля криниці. Викликали «швидку» і врятували.

Вночі мені знову снився дід Орко. Цього разу безпомічним і тихим. Я допомагав йому нести воду. Дід утішився і навіть запропонував мені цукерку. Цукерки я не взяв, зате вирішив завжди допомагати дідові.

Наступного дня ми вирішили посапати дідові город. Жоден із нас не мав у цих справах досвіду, але мав бажання.

Ми домовилися зустрітися о сьомій ранку біля дідової грабини. Я цілу ніч не спав: боявся проспати. Заснув тільки під ранок. Прокинувся від того, що щось дзенькнуло у вікно. Це був Дмитрик. Він жбурляв у шибку маленькі камінчики. Я глянув на годинник і мало не зімлів: сьома тридцять три! Я швидко натяг на себе штани й вибіг на вулицю. Про вмивання не було навіть мови. Зуби я вже два тижні не чистив. (Треба буде про всяк випадок почистити, бо буду ходити беззубий, як Павло. Правда, у нього молочні випали, а в мене вже постійні є.)

Усі чекали на мене вже півгодини. Я опустив очі і не знав, що сказати.

– Я так і знала, що проспиш, – прокоментувала Ксенька.

– Нічого ти не знала, – боронився я.

– Досить сваритися! – втрутилася Анетка й смикнула Ксеньку за лікоть. Ходімо краще до роботи!

Ми знову тихенько пробралися крізь грабину, шмигнули поза хату і – в город. Іти по стежці якось не пасувало: дід міг би нас помітити.

А якби знав про наші добрі наміри – це не було б сюрпризом.

Ксенька мало розумілася на грядках, зате Анетка – майстер на всі руки.

– Почнімо з картоплі, – скомандувала вона.

Я не знав, де картопля, а де цибуля. Я вмів розпізнавати тільки тоді, коли бачив на тарілці. Цибулю я не їм. Вона – не мій смак. Для чого люди її садять?

– То не біда. Зараз навчишся, – заспокоїла мене Анетка.

Я не мав наміру ставати її учнем, але діватися було нікуди.

– Ось це – картопля. Її не чіпай. Все інше – треба виривати. Зрозумів?

Звичайно, зрозумів. Хіба я тупак? Павло з Дмитриком взялися до цибулі. Анетка вирішила бути старшою. Ми не заперечували. Найбільше вона хвалила Павла. Теж мені Бред Піт!

Якби ви знали, як важко полоти! Мої руки ніколи такого не робили. Я вже потай давав собі слово, що буду вчити математику, лиш би не працювати на городі. То була якась дуже неслухняна трава. Я ледь висмикував її з землі. На іншій грядці стогнали Павло з Дмитриком. Ксенька сказала, що краще допомагатиме Анетці наглядати.

– Ти ж ні в чому не розумієшся, – відганяла її від себе Анетка. – Краще йди й виполи часник.

– Не можу. В мене болять руки.

– Думаєш, Анетчині не