Читати книгу - "Бронзовий птах"

— Нічого страшкого від цього цвяха не буде, — міркував Кіндрат Степанович. — Перетравиться в шлунку, та й квит. Оббивний цвях це що? Дурниця! От я ще коли в Москві жив, обладнували ми з приятелем Великий театр…

— Ви обладнували Великий театр? — з сумнівом спитав Мишко.

— А то хто ж, — байдуже відповів Кіндрат Степанович. — Обладнували ми Великий театр. Актори там, диригенти, словом, вся дирекція. А приятель мій візьми та й проковтни костиль. Великий такий залізний костиль. Дюймів, мабуть, зо два буде. Не жарт…

— Ну й що?

— А нічого, перетравився. Кожного дня по дві пляшки горілки випивав для кращого згоряння, от і перетравився той костиль. А цвяшок це що? Дурниця. І ні до якого лікаря не треба їхати. Тільки даремно людей потурбували.

— Жалко одвезти хвору людину? — образився Мишко.

— Хвору не жалко. А тут що, дурниця!

— Чого ж ви поїхали?

— Влада.

— Так ви ж не визнаєте влади.

— Примус.

Мишко згадав про човен.

— Коли ми пливли на вашому човні, то човняр Дмитро Петрович накинувся на нас, хотів його одібрати.

— Дурень! — коротко відповів художник.

— Хто дурень?

— Дмитро Петрович. І авантюрист.

— Чим же він авантюрист?

— Усе скарбів шукає. А тих скарбів тут давним-давно немає.

Почувши таке повідомлення, Мишко здивовано втупив очі в художника.

— Вже про ці скарби всі забули, — продовжував; Кіндрат Степанович, — а він все шукає. Божевільний! І Софія Павлівна божевільна.

— Хто це Софія Павлівна?

— А та, що в поміщицькому будинку живе. Графська економка.

— Так от, виявляється, хто вона, — протягом сказав Мишко. — А я думав, графиня…

— Яка гам графиня!.. — сказав художник і боляче стьобнув коня батогом.

Лікарня стояла на краю сусіднього села. Великий дерев'яний будинок з кількома верандами і кількома входами був оточений безліччю підвід. На східцях ґанку і просто на траві сиділи селянки. Діти найрізноманітнішого віку бігали, билися, плакали і галасували неймовірно.

Охаючи і корчачись від болю, Генка зліз з підводи і, підтримуваний Мишком, поплентався до лікарні. Не звертаючи уваги на обурення великої черги, вони ввійшли в кабінет.

Лікар, сивуватий, огрядний чоловік із скуйовдженою бородою, в пенсне з перекинутою за вухо чорною ниткою, схилившись, обмацував хворого, який лежав на дерев'яному тапчані. Самого хворого не було видно, тільки стирчали ноги у великих чоботях. Лікар повернувся до хлопчиків, суворо спитав:

— Що таке?

Мишко вказав на Генку:

— Він цвях проковтнув.

Генка ледве втягнув ноги в кабінет, йому здавалося, що все це — і лікар, і лікарня — лише ввижається йому, а його самого вже давним-давно немає на цьому світі.

Лікар звелів чоловікові в чоботях встати і, виписавши рецепт, відпустив. Потім з-під пенсне уважно подивився на Генку:

— Коли це трапилося?

— Ебе-бе-бе-кур-да-є, — тільки й зміг промовити Генка.

— Годину тому, — відповів за нього Мишко. — Він прибивав плакат у клубі, тримав цвяхи в роті і один проковтнув.

— Великий цвях?

— Оббивний.

Лікар знову подивився на Генку. В цьому погляді Генка прочитав смертельний вирок.

— Роздягайся!

Генка почав з галстука. Звичним рухом руки смикнув кінець галстука, другою рукою придержав вузол. І в ту ж мить, як тільки він взявся за вузол, відчув на своїй долоні маленький холодний металевий предмет…

Невже цвях?! Генка остовпів і виряченими очима дивився на лікаря.

— Роздягайся швидше, — сказав той, щось записуючи в журналі.

— Зараз, — пробурмотів Генка.

Він відчував на своїй долоні металевий предмет, але не наважувався обмацати його. Боявся, що це саме цвях, а не щось інше…

Та нічого не вдієш, треба роздягатися. Генка нерішуче затиснув долоню і цілком ясно відчув у ній цвях. Так воно і є! Він його зовсім не проковтнув. Він його впустив. Цвях застряв у галстуці. Хай йому дідько! В нього вже нічого не болить… Але як признатися?

Затиснувши в кулані цвях, Генка повільно роздягався. Коли він залишився в одних трусах, лікар сказав:

— Лягай!

Усе ще тримаючи в кулаці цвях, Генка ліг на холодне простирало. Лікар сів на кушетку і поклав пальці на Генчин живіт. Від цього холодного дотику в Генки по всьому тілу забігали мурашки. Він побачив над собою обличчя лікаря, який допитливо на нього дивився крізь скельця пенсне. Невже лікар розуміє, що ніякого цвяха він, Генка, не проковтнув? Генка заплющив очі і лежав, міцно затискуючи в кулаці цвях і намагаючись засунути кулак собі під бік.

Лікар легенько натиснув на живіт:

— Болить?

— Ні.

Лікар натиснув ще в кількох місцях. Нічого, крім холоду від його пальців, Генка не відчував.

— Повільно піднімай руки, — наказав лікар, — і якщо відчуєш різь у шлунку, скажи.

Генка почав повільно піднімати руки. Щоб його стиснутий кулак не викликав підозри, він стиснув і другий кулак…

Його руки вже були у вертикальному положенні. Генка почав повільно опускати їх за голову. Ніякої різі він не відчував. Усе, що наказував йому лікар, він виконував автоматично, розуміючи, що рано чи пізно його обман розкриється. Краще б він справді проковтнув той цвях!