Читати книгу - "Апгрейд для Всесвіту"

вигинами струменить по руці: цілунок за цілунком. В’язкими краплинами скочується по шкірі. Додолу, в бузковий туман.

Малиновий, гулкий дзвін крапель. Отрута й гіркота. Чаша життя… Так, я сміюся, твій пан і твій раб, — та гірко, гірко мені!

Гірко, Негаснучі Зорі!

— Гірко! — радісно підхоплюють Негаснучі. Кружляють. Кличуть. Це вальс.

Розписуємося ми просто: кров’ю з вен.

Ось тепер ти справді щаслива.

Я настільки заспокоююся, що забуваю дихати. Блискавкові удари пульсу стають далекими неспішними розкатами. Я розгадую Останню Істину. Вона проста і вбивча: від кожного — за ділами його, сторицею; кожному — за душею його, по вінця.

Гоп-стоп. «Тепер ти можеш плакати». Так мені і треба. За душею моєю.

Справедливо. До такого, як я, не прийде Венера Мілоська, безрука луврська фіфа. Не підійде, побоїться. Я б її за загривок відтягав, протези прищібнув би, по-своєму до діла прилучив би. Мене дістала зовсім інша богиня. Безжальна, як саме життя. За неї я — у полум’я. Сам. При холодному розумі. У розквіті сил і на пікові справ…

Та хай горять вони в пеклі, справи мої! Пригадав! Тужно, мерзенно і немає кому морду набити. Хіба що самому собі. Знайшов про що згадувати перед Відходом! Примусять згадати, знаю, — ну то й нехай, не за власною ж волею…

Я шукаю поглядом наречену — нага, вона прозоро кружляє у промені.

Це вже не вальс: це ніжна, насмішкувата смерть виконує ритуал. Трепет рук над головою, чорне срібло в зіницях. Спалахують під місяцем хвилі волосся водоспад спогадів, що зблискує. Крапля вина на гарячих устах. Секунда до вибуху. Ритуальне «ні», пульсування тіла, три магічні зойки, останні поштовхи жертовної субстанції. Згасаюче благання, засохла кров на лоні. Сузір’я над каменем. Пес, який терпляче чекає.

Мій погляд відділяється від мене, стає ще одним учасником дії, по черзі вихоплюючи з круговерті спалахи місяця, мертву танцюючу Діану, столик на трьох ніжках, келих з обідком помади і мертвого Котяру, який, нарешті, зав’язав із минулим.

Так закінчується весільний обряд, після якого нам не залишиться майже нічого — розбігтися і злетіти. Вікно розчахнуте, плюскотить унизу вода об камінь набережної, й готові знятися у зеніт вірні галери.

Місяць — чашечка квітки — наближається до моєї долоні.

Я встигну. Я вб’ю його. Я навчуся полювати, Діано!

Твій сад у моїй крові.

Я згорнулася, як равлик, Я затраснула хвіртку, І заплакала рікою. Я не їм і ревную. Я безумством малюю. Я — натурниця смерті струнка. Я браталася з кожним, Економила миті, Ночувала в прозорих гробах. Я — розтоптана квітка. Королевою ницих Називали мене на балах… Стікає срібло із небес. Бал починається.[1]
ВІДВОЙОВАНИЙ ДІМ
1

У році десь так сімдесятому, у липні чи серпні, спекотної безвітряної пори непримітна рожева хмаринка вперше обережно пригальмувала над містом, розбризкала на пробу свою солонувату вологу, зітхнула трьома зоряницями — й повагом заковзала невидимим повітряним льодом услід за низкою пірамідальних хмарних утворень, які поволі перетинали небосхил.

На дахах будинків уранці зійшли трави. Кози паслися там, позираючи на вигнуті спини синіх піднебесних котів, які затамували подив, на притиснутих до плавкого асфальту коротких і круглих громадян, зовсім шалених у легковажній поквапливості своїй, на голчасті лимонні паростки, які, нарешті, сповна виявили сподівану життєстійкість у науково підібраному середовищі існування, у спеціальному дитячому вазонку, спеціально для цих потреб роздобутому і спеціально виставленому на загальний огляд в самісінькому центрі підвіконня. А внизу, у товкотнечі метушливих пристрастей, чомусь перестало вистачати на всіх тролейбусів і таксомоторів — тремтячі грона їздців звисали назовні, люди похитувалися в колективних піднесених обіймах, люди чіплялися одне за одного, за що-будь, ризикуючи зачати у русі або залишити клапті плоті на вуличних стовпах чи на іклах швидкоплинних машин.

І вороння розвелося. Там, де століття тому був театр, рік тому — Страхупркомбух, а нині вивергав дим палац культури, клубочилися в хвацькому непристойному танці тисячі чорних птахів. Рок-н-рол, воронячий галас, часті зойки автомобілів біля перехрестя, козячі закличні верески, безсоромна лайка пасажирів, міліцейський посвист, складна міжнародна обстановка з кухонної радіоточки, безпросвітна ангармонія цокання, стукання й човгання, яку дозволяли собі завіконні пішоходи; а також надто перебільшені й ледь-ледь нав’язливі захоплення сусідочки з приводу успішного зростання пагонів і явленної в цьому зростанні богоданної вітальної сили; а ще потаємні, з прихованою посмішкою, думки нахлібниці (одного разу, виразно розчувши власні думки, вона насупилася, протерла сукниною велике дзеркало у передпокої, похмуре вічне псевдотрюмо, дістала перламутрово-сіру післязавтрашню сукню і довго намагалася дати собі з нею раду; наступного вечора, не зовсім задоволена, вбрала її, поцілувала невидимого ангела й вийшла на хвилинку, і повернулася вона не одна, ні); врешті-решт — розперезана і гучна комсомолія, що, відкинувши всі пристойності, самозабутньо хлюпалася в бузковому нічному вирі, жадібна до хробаків і блешні. Звісно ж, у господині знайшлися достатні причини, щоби раз і назавжди зачинити віконниці. У спеку, в безвітря — втім, уже смеркалося, свіжішало — знаки тихцем спускалися з небес, і сонце,