Читати книгу - "Над планетою — «Левіафан»"

В Ріхтерових очах горіли тріумфуючі вогники. Йому нічого було говорити. В словах Ґанки Крижанич він уловив свої думки, побачив свій сон, своє дивовижне приземлення у чорному морі тропічних джунглів.

— Здається, ми разом з вами знайшли той рух, якого так бракує Африці, — сказав він, ледь тамуючи в собі глибоке зворушення.

— Не тільки Африці, дорогий мій друже, — нахилилася до нього усміхненим лицем Крижанич. — Всьому світові. У нас є швидкісні реактивні літаки, є ракети, які фотографують Марс і Венеру, є підводні човни-палаци, але досі ми не маємо повітряного рооота-титана. Ми всевладні й водночас безсилі.

— Тобто ви мрієте…

— Я не мрію, я чітко бачу те, що завтра стане реальністю. Нам не вистачає залізних рук гіганта, який би носив наші турбіни, монтував наші греблі, переносив по бездоріжжю гори потрібних матеріалів. Нам бракує сучасного дирижабля.

Ріхтер задумався. Як це просто, і водночас скільки в цьому таємної сили! Там, в літаку, він надумав щось схоже, тільки його думки не мали тієї виразної, окресленої, як у Ґанки, форми. Ах, мила, добра дівчина!..

Їм обом було приємно, бо почували себе зв'язаними такою важливою і такою світлою думкою, яка, отак раптово народившись, вмить набула зримих, зовсім відчутних обрисів. Тепер виникали нові деталі. Виявилося, що справа не зовсім забута людством. Тут і там, в окремих країнах, провадилися спроби вдосконалення дирижаблів, декому навіть вдавалося прокладати нові напрямки в цій галузі техніки. Дехто глибоко розчаровувався.

— Головне — осягнути швидкість, — міркував уголос Ріхтер, якому в силу його професії швидкість уявлялася головною перевагою всіх літальних апаратів.

— Мабуть, все тут головне, — говорила Крижанич. — Мене, наприклад, найбільше цікавить і хвилює проблема підйомної сили. Ви уявіть собі: ми створимо велетень, який підноситиме в повітря вантажі вагою в три-п'ять тисяч тонн! З часом — двадцять тисяч!..

Ріхтер сказав, що, на його думку, будівництво такого корабля неможливе. Звичайно, він добре знає праці російського вченого Ціолковського і його сміливі прогнози на майбутнє. Але… тисячі тонн у повітрі… Ні, нащо займатися утопією?

Як вона задерикувато блиснула на нього очима! Щось, мабуть, знала, щось приховувала від нього. Вийнявши з шафи пляшку з яскравою етикеткою, налила в чарки коньяку, підсунула мізинцем один келишок на середину столу. Підморгнула йому по-змовницьки.

— За тисячі тонн у повітрі!

— Але ж… пані Ганко!

— За тисячі тонн у повітрі, пане конструктор!

Тепер він уже твердо знав, що Танка наготувала йому якийсь сюрприз, що їм і справді треба випити. Ну, гаразд, випити так випити. Тим більше за незвичайну ідею такої милої, привабливої (хоч і трохи сухуватої!) дівчини.

— Ну, пане невіро, послухайте, що я вам розповім, сказала урочистим тоном Крижанич. — Наберіться терпіння, багато терпіння, і, може, тоді ви зрозумієте, чому я наважилась наперед виголосити тост за ваш майбутній корабель.

Сміхотливість злетіла з Ганчиного обличчя, вона зосередилась, полинула думкою кудись у далечінь. В маленькій кімнаті стояла задуха — чути було, як сонливо гудуть вентилятори та ще десь на розпеченій тропічною спекотою вулиці заходиться плачем дитина. Розповідь Ґанки була мов відкриття таємниці, тривожно-звабливої й радісної. І, слухаючи дівчину, Ріхтер відчував, як тремтлива тривога стискує йому серце. Чи ж заслуговує він на Ганчину щирість, на її відверті очі, на її тихий лагідний голос? Чи здатен він взятися за роботу, яка вже заполонила її душу?

Лабораторія професора Арсентьєва винайшла новий газ, нову різновидність водню. Професор Арсентьєв багато років працює над проблемою легких газів і ось тільки цими днями одержав вирішальну перемогу, йому вдалося відкрити суміш водню з деякими хімічними елементами, яка матиме виключні аеродинамічні можливості. Професор Арсентьєв виконував замовлення радянських метеорологічних центрів. Але зараз, коли цілком заборонено ядерну зброю, газ професора Арсентьєва може бути застосований і ширше. Наприклад, для великих повітроплавальних апаратів цивільного призначення. Коли вони завели в літаку мову з хворою Росаною про рух, вона, Ганка, чомусь подумала про можливість саме такого застосування нового газу. Якби вдалося розробити цікаву, оригінальну конструкцію новітнього дирижабля, газ професора Арсентьєва міг би дуже прислужитися їм. Ось тоді вона й згадала слова Ціолковського про аеронати з підйомною потужністю на 200 000 чоловік.

Двісті тисяч чоловік!

Вночі Ріхтер довго лежав горілиць, бурмотів собі під ніс: «Ти схожий на хлопчика, Пауль. Кірхенбом вимагає конкретних справ, збільшення прибутків фірми, а твоя навіжена голова вже вчепилася за сміховинну ідею. Звичайно, можна приїхати до президента і порадити йому будівництво оригінального корабля-велетня. Можна навіть розробити проект такого корабля. Передбачити всі витрати і всі майбутні вигоди від його експлуатації. Але ж ти забув про найголовніше, пане інженер: корабель мусить мати замовника. Хтось мусить його купити, тобто фінансувати його будівництво. Мільйони марок, мільйони непевних, ризикованих витрат…»

Одного разу, коли Росана, подолавши недугу, вже могла виходити з своєї кімнати, старий Подестра запросив доньку і її друзів до кабінету, завів з ними невимушену теплу розмову.

Слухаючи батька, Росана ніби дрімала. Очі в неї були заплющені, голова трохи схилена набік. Старий Подестра розповідав про свій славний негритянський рід, про минуле своєї батьківщини. Здавалось, він говорив сам до себе, уривками, монотонно, глухо. Говорив тоном заклинання, забувши про гостей, відгородившись від усього світу. Було видно, що його душа повернулася в минуле, розтанула в ньому. Часом голос його підносився до риторичних заклинань, часом затухав зовсім, і тоді в кімнаті западала моторошна тиша.

Він чудово знав історію Африки. Розповідав про неї з гордістю й натхненням. Згадував великі негритянські держави Гану, Сонга, далекі часи розквіту їхньої могутності. З його слів поставала картина дивовижної цивілізації, забутої й знівеченої невдячними нащадками: шумливі міста, армії чорношкірих вояків, барвисті свята в долинах священних рік.

— Розквіт династії Манденг був апофеозом державного розвитку чорного континенту, — бринів глухою напругою старечий голос Подестри. — Всі племена банту підлягали їй, світ древніх схиляв голову перед великими темношкірими володарями.

Ріхтер дивився зачарованими очима на старого президента, і побожний страх проймав його