Читати книгу - "І мертві залишають тіні"

Під кінець розмови високопоставлений чиновник канцелярії федерального канцлера не залишив і місця для сумніву, що в разі невдачі він нікого не знає і не знав. Він не хоче навіть знайомитися з деталями. Цього вимагають державні інтереси, і пан радник, безперечно, все дуже добре розуміє.

Той скромно кивнув. Посміхнувся теж скромно. У Гегемана завжди були напоготові кілька зразків посмішок. Злорадних, цинічних, приємних, поблажливих… Він користувався ними при потребі, не відчуваючи в душі того, що написано було на обличчі. Ця зброя завжди правила за добру підмогу.

Зараз, коли він у темряві відкинувся на задньому сидінні «мерседеса», ця зброя йому пі до чого. Він лише відтреновував свої жести. Колись, він сподівався, зможе їх використати.

Ще ніколи в житті його власні інтереси так повністю не збігалися з інтересами державної влади, як цього разу. «Захищаючи Кізінгера, я захищаю себе», — так просто звучала формула. Якщо стрілятимуть у нього, то куля зачепить і мене. Хоча з різних, навіть цілком протилежних причин, однак небезпека для обох однакова.

Гріх навпіл і біда навпіл. Тож і відповідати разом! Так, як ще тоді, в майже оточеному Берліні, сказав Геббельс на останньому засіданні. «Цього ми не чекали, — майже з насолодою жартував рейхсміністр пропаганди. — А чому ви йшли зі мною всі ці роки? Я ж вас не просив і не примушував. А тепер вам переріжуть ваші гарні шиї».

Правда, зараз усе трохи інакше, бо ж ідеться не про життя чи смерть. Гегеман думав про свої повноваження, про засоби й можливості, надані в його розпорядження, і був певен, що справиться з завданням.

Думки переплутувались, ставали неслухняні й примхливі, але його це не хвилювало. Темінь ночі й сама поїздка давали досить простору для роздумів. Часу він мав досить, а гора минулого була висока. Доктор Гегеман насолоджувався спогадами.

Вони виривалися вперед і відскакували назад, перемішуючи добро й зло, важливе й другорядне, піднесення й падіння. Вони не рахувалися з цінностями, з хибного робили правильне, біль і сором перетворювали у велич. «Це я зробив, каже моя пам'ять. А цього я, мабуть, не робив, твердить моя гордість. І залишається невблаганною. Врешті пам'ять здасться».

Ніцше. Це був його Ніцше! Хто, як не він, з нерівних вибоїстих манівців міг так легко зробити гладенькі, наче дзеркало, дороги? «Я пішов своїм шляхом», — упевнено й не вагаючись твердив сам собі Гегеман.

Він бачив його, той шлях, перед собою, помічав на ньому миготливі вогники. Раніше, це було раніше, думав він знову і знову. Раніше. А це «раніше», занурюючись дедалі глибше й глибше, скотилося нарешті вниз, у минувшину…

Тоді була дівчина, чорноволоса, синьоока, молода літами й недосвідчена, вона тільки-но починала жити, шукала життя, чіплялась за все, що здавалося їй постійним. Однак її сподіванням не судилося збутися, бо вона нічого не могла перевірити. Бо сприймала фальшиве золото за щире, посаду — за успіх, вік — за гідність.

Вік! Різниця між ними — чотирнадцять років. Йому тридцять два, Беаті — вісімнадцять. Чи любив він її? Він ніколи не знав, що таке пристрасть. Ні до жінок, ні до ідей. Надмір у нього було тільки жадоби й честолюбства.

Жадобу відчував і до неї. Узяв її. Та чи не пожертвував він нею? О'Дейвеном справді змушений був пожертвувати, але нею?

О'Дейвен повернувся, хоч і мертвий, але насправді не розлучений з життям. З його, Гегемановим, життям. Коли вони тоді, після тої ночі, засипаної бомбами, у 1944 році, сиділи поряд, голі й мокрі, тоді він збагнув О'Дейвена. Наскрізь прозорим і беззахисним був тоді О'Дейвен, він опинився в його руках. Але Гегеман його пощадив, приберіг, так би мовити, на майбутнє.

Акт самозахисту, приправлений людяністю, і не більше. Навіщо йому це заперечувати, одурювати самого себе? Багато з тих, хто був разом з ним, шукали тоді «свого єврея», вдавали, ніби рятували його, щоб потім показати його під час великої розплати. У нього, Гегемана, гауптштурмфюрера СС, не було тоді ніякого «єврея». Однак того раннього ранку, за кілька секунд, коли вони сиділи віч-на-віч, він раптом виник. Тоді О'Дейвен, Стюарт Джеймс О'Дейвен, мав стати «його «євреєм». Його сумлінням, його політичним алібі.

Рахунок не зійшовся. Програли вони обидва: О'Дейвен життя, Гегеман — гру. І він ним нарешті пожертвував. Але надто пізно пожертвував, надто пізно…

Арнольд Гегеман відігнав від себе ці думки. Їх довелось підганяти силою. Він знав, що вони його гнітили, позбавляли мужності, знав, що вони весь час нагадуватимуть йому про найбільшу помилку в житті.

Ні, якщо вже не можна спокійно зайнятися спогадами, не можна спогорда маніпулювати десятиріччями, то не можна зупинятися й на цьому листопадовому дні 1944 року. Краще вже тоді перегорнути назад кілька сторінок, до Мюнхена, де теж ішлося про О'Дейвена, про його, так би мовити, спадок, про його тінь.

Акція «Кладовище» не вдалася. Не вдалася не з огляду на результат: у могилі не було того, що там шукали. Ні, провалилась сама операція, бо спіймали одного з її учасників. У Східному Берліні практично програно те, що хотілося виграти за допомогою трюка з Майнком. Отакі-то справи!

Саме так він їх і виклав. А доктор Шарф з Федеральної розвідувальної служби? Він лише засміявся тоді, коли вони сиділи на терасі готелю «Чотири пори року», і, показавши вниз на ряд вікон, сказав: «Там, 'в одній з кімнат, жив Майнк. Два дні він був у нас під наглядом. Ми знаємо кожен його крок, а його розмову з нашим паном Мейволдом ми записали на магнітофонну плівку. Нам справді вдався цей трюк, як ви його назвали. Майнк нешкідливий. Він, мабуть, найнешкідливіший серед нас. Багато, багато нешкідливіший, ніж ви, наприклад».

Це мало звучати доброзичливо. Так воно, власне кажучи, й звучало. Але Гегеман не втішав себе надіями. Може, він був надзвичайно обережний. Але хіба в очах Шарфа не приховувалась крихта недовір'я? Навіть трохи підступності?

Про що думав доктор Петер Шарф, південного типу