Читати книгу - "Смак заборони"

«Це Знак!» — вирішила Адора й притулила знахідку до посинілих губів. Між іншим, звідтоді минуло 72 дні, а я з цією штучкою жодного разу не розлучалася.

Сповнена сумовитого фаталізму, дивилася в це матове від солі пляшчане скло та пригадувала, як торік із допомогою цвяха проколупала в гарному камінчику справжню наскрізну дірку й тихенько подарувала своєму мучителеві (коли Орисі не було поруч).

По укусі якогось доброго птеродактиля я примудрилась брилою шугонути з пірсу, обляпала вгодовану номенклатурницю з високою зачіскою. Здійнявся вереск, галас, татусь пригрозив уже не знати чим. Коротше кажучи, зі злості я попливла, куди очі світять, і отямилася, обіймаючи червоний буй. Берег був незвично далеко, й тільки звідси я могла побачити любий серцю тент, але головне було не це.

Просто й природно. Я навіть не встигла зачудуватися — уже минаючи човнову станцію, пружною, впевненою ходою трохи зголоднілого хижака йшов сам Альхен, поблискуючи темними окулярами й уважно вивчаючи кожен пляж, озираючись навсібіч, начебто в пошуках когось… І якою твердою, якою цілеспрямованою була його хода! На межі легкого божевілля, невеличкого нервового зриву, я, обіймаючи буй, зрозуміла, цілком тверезо й вірно, що шукає він не просто когось, а мене.

І на душі відразу стало так весело, так хороше, стільки нових сил кинулося в мої змерзлі кінцівки, що я гарним брасом попливла до берега, вилізла на пірс і з криком I did it!!! — застрибала по гарячому бетоні. Здивовані пляжники косо поглядали на мене, а я дуріла й сміялася, пританцьовуючи, і десь там, між майкою і плеєром, привітно кліпало мені зеленим промінчиком скельце у формі серденька.

Альхен мене відразу помітив. Озирнувся, і занепокоєння на його обличчі тут-таки змінилося виразом радості й умиротворення, мускуляста рука злетіла в підбадьорливому жесті, він зупинився, і я навіть відчула полегшене зітхання, що вирвалося з його грудей пестливим теплим бризом. Він був неначе дійсно схвильований моїм зникненням.

— Чого ти репетуєш? — гаркнув татусь із-під пірсу.

— І did it! — весело сказала я.

Альхен послав мені поцілунок, розвернувся й із почуттям виконаного обов’язку пішов назад.

Батько думав, що радикальні зміни в моєму настрої трапилися після того, як я допливла до буя.

Ранком загоряли за п’ять метрів від їхнього охололого лігвиська. Соньки трикляті! Я жадібно принюхувалась до цієї неприродної порожнечі, начебто сподіваючись знайти хоча б якийсь матеріальний слід їхньої учорашньої присутності. Але все марно.

Спека така страшна, що хочеться плюнути на все й забратися додому, дивитися телевізор. До речі про телевізор — заборону на відик і спілкування з білявкою ще не знято!

Терпляче чекаю грандіозної появи з ліфта. І… фанфари й литаври… Боже, мені завжди подобалося дивитися, як він з’являється з округлого темного ліфтового тунелю — виходить увесь такий свіжий, упевнений у собі, самодостатній до неможливого, позбавлений сантиментів красень. І Створіння з ним нема… А взагалі, мені здається, що дівчисько останнім часом якось засумувало. Можливо, воно, як і всі жінки, крім Віри, мріє, що Сашко отямиться, закохається та поступово перевіситься й стане її — як би це правильно сказати — її хлопцем. Ось. А хитра й розумна Віра просто перебуває поруч, настільки, наскільки він дозволяє, так що вона — його м’яка ніжна тінь, вона створює йому надійне затишне тло й вона знає, що коли А. Г. років за 20 втратить колишній інтерес до прекрасної статі та виявиться в сумній самоті, щоб злякано роздивлятися навсібіч, то поряд буде вона, така само мила та спокійна, як і всі ці роки. І отоді вони заживуть…

А моя власна любов до нього настільки безглузда, що я в своєму перевантаженому мозку не можу навіть накидати приблизний сценарій того, яким би я хотіла бачити розвиток наших із ним стосунків. Марення… Стосунки… Та я настільки люблю його, що мені просто достатньо побачити його — сліпуче гарного, в коротких шортах, у світлій майці, в окулярах і з рюкзаком, коли він виходить із ліфта. Ось і все…

Він підходив до мене сам двічі, сідав навпочіпки біля мого лежака й тихенько шепотів щось, ледь торкаючись там, де купальник іде вниз. Татусь милостиво віддалявся у вбиральню з колишньою частотою, а Таня стерегла нас, теліпаючись на білій поперечині під дахом тенту.

У сієсту я нікуди не пішла. По-Перше, це було надто ризиковано. Татусь завдав мені справжнього прочухана, пристрасті й без того розпалилися будь здоров, а тут міг статися вибух, який давно назрів. По-друге, поки це створіння перебувало в обіймах мого всеїдного хижака, я взагалі не мала бажання вживати будь-яких заходів, щоб протиснутися ближче до його вдоволеного тіла.

Провела заповітні дві години, сидячи в кімнаті, як і було наказано татусем. І, зауважте, провела їх дуже якісно, шляхом безсловесного наслання пояснюючи татусеві, що так і не заснув, наскільки неправильно він вчинив. Кожні 15 хвилин я виконувала такі маніпуляції:

1. Наливання шипучого лимонаду в особливо хрусткий пластиковий стаканчик (незмінне падіння пляшки з виливанням холодної рідини просто на татусеву постіль).

2. Ляскання скрипливими дверцятами нашого допотопного холодильника ЗИЛ. Ляскати потрібно було голосно, так, щоб усередині там щось обов’язково падало — і дверцята відкривалися знову, щоб зайвий раз погриміти емальованими судочками й пошурхотіти кульочками.

3. Впускання чого-небудь на купу целофанових кульків просто біля ліжка й потім тривалого порпання в них, буцімто намагаючись це дістати.

4. Клацання кнопками плеєра.

5. (Хоч я тут і ні до чого) нестерпний гавкіт німецької вівчарки (чи сенбернара) просто під вікном.

6. Перегляд касет на фанерній кришці телевізора. Касети падають на підлогу, просто на порожні пляшки з-під хересу й мадери. Пляшки теж падають,