Читати книгу - "Повзе змія"

вставили шматки фанери, а те скло, що залишилося, було густо замазане білою фарбою. Тому чи є хтось усередині, чи ні, роздивитися Глод не мав можливості. Постукавши ще раз і прислухавшись, опер вирішив, що йому здалося. Шарудіння не повторювалося, очевидно, він дуже хотів почути якийсь рух. Зійшовши з ґанку, він обійшов будинок з правого боку, потім зайшов із тилу й зупинився, дослухаючись. Над головою щось бубоніло. Він глянув ліворуч і зрозумів: він стоїть майже впритул до вікна кімнати, в якій працює телевізор. Отже, вдома таки хтось є. Рішуче постукавши у вікно, опер швиденько повернувся на ґанок, так само рішуче грюкнув у двері. Нарешті він вловив рух по той бік дверей, повернувся ключ у замку, двері прочинилися, і Глод побачив огрядну сиву жінку в модному років двадцять тому халаті й окулярах із товстими скельцями.

— Вам кого?

— Свиридюк Галину Петрівну, — аби знайомство відразу набуло офіційного статусу, Максим показав їй міліцейське посвідчення.

— Це я, — жінка не поспішала пускати візитера всередину. — Чому міліція?

— Та я, Галино Петрівно, власне, не стільки до вас, скільки до вашої доньки. Людмили Григорівни.

— Тим більше, чому міліція? Моя донька навряд чи щось у когось вкрала.

— Ну, не конче вкрала. Може, дозволите зайти? Бо пес у вас безпородний, але голосистий.

— Пес як пес. Для того й тримають, аби гавкав. Заходьте, раз прийшли.

Галина Петрівна пропустила його на веранду, прикрикнувши на собаку, і той замовк. Та далі веранди господиня вирішила відвідувача не пускати, заступивши вхід до передпокою своєю огрядною фігурою. Говорила вона голосно, так говорять ті, хто трошки недочуває, тому Глод так само почав підвищувати голос:

— Вона, повторюю, нічого ніде не вкрала, тим більше — не вбила нікого.

— Я знаю. Людою не може цікавитися міліція.

— Тим не менше, — Глод розвів руками. — Вона вдома?

— Хто вам сказав, що Люда живе тут?

— Адресу дав такий собі Манько Володимир… Миколайович. Знаєте такого?

Обличчя жінки стало ще суворішим, навіть гнівним.

— Чого йому ще треба від нас? Прогнала його Люська — і слава Богу! Він ніколи людиною не був, казала я їй, та хіба молоде послухає! Потім до мамки прибігла, тепер уже сама грамотна стала. Навіть прізвище назад зміняла на дівоче.

— Отже, ви його знаєте? — перепитав Глод.

— Віки б його не знати! Зятьок колишній, падлюка.

— Щось подібне він і про вашу доньку каже.

— Хай ще раз скаже — язика вирву й собаці викину.

— Та він не просто сказав — написав офіційну заяву. Ось розбираємося. Мені б із донькою вашою годилося перебалакати. Телефону у вас немає, де вона прописана — невідомо, Манько каже — з матір’ю живе. Крім вас, удома є хтось іще?

— Заяву? — Галина Петрівна навіть зняла окуляри, протерла їх полою халата, знову начепила не перенісся. — Чого він хоче?

— Вибачте, але про такі речі не хотілося б отак, на веранді. Не літо, весна, бачте, а сніг який валить. Розмова в нас не на три хвилини…

Хазяйка мовчки розчахнула двері, мовчазним жестом запросила Глода пройти і крикнула, невідомо до кого звертаючись:

— Люсю! Люсю, тут знову твій придурок воду каламутить.

З кімнати назустріч Максимові вийшла молода жінка, про існування якої він ще вранці й не здогадувався, а на цю хвилину не знав про неї, здається, лише найінтимніших подробиць. Скажімо, розміру бюсту, об’єму стегон, кольору білизни та улюбленої фірми-виробника губної помади. Хоча Глод цілком припускав, що її колишній чоловік так само не знав усього цього. Якби Вову Манька попросили, наприклад, дати докладний словесний портрет людини, з якою спав у одному ліжку два з половиною роки, він навряд чи впорався б із цим завданням. Зовнішність Люди Свиридюк виявилася звичайнісінькою, в натовпі вона б нічим особливим не привернула уваги. Можливо, такий висновок Глод зробив, бо не встиг іще як слід роздивитися її через брак світла в передпокої. Опера взагалі дратували погано освітлені приміщення. Навіть більше, зовсім недавно він зробив для себе відкриття: виявляється, він, капітан міліції, не дуже добре почувається в темряві. Ні, він не боїться її. Просто при світлі завжди можна бачити небезпеку. Або переконатися, що нічого нікому не загрожує. Про небезпеку Глод думав досить часто, і вважав — це для його роботи цілком нормально.

Тому він механічно простягнув руку до стіни, намацуючи вимикач.

— Можна світло ввімкнути? Бо якось так не зовсім зручно балакати.

— Пройдіть до кімнати, — Галина Петрівна саме зачиняла за Глодом двері. Та пальці вже намацали вимикача, натиснули на нього. Передпокій перестав бути темним, Максим машинально глянув довкола себе. Кожен, хто потрапляє кудись уперше, мимоволі роздивляється, як тут живуть.

Передпокій виявився не дуже великим. Праворуч від Макса притулилося до стіни стареньке трюмо, в кутку стояла така сама древня пральна машина. Ліворуч — вішак для одягу.

Погляд Глода зачепився за щось незвичне, навіть несподіване. Але перш ніж він устиг зрозуміти, що саме збентежило його, Людмила нарешті промовила:

— Та проходьте вже, проходьте, і правда, чого стовбичите в дверях.

— Крім вас, у хаті є ще хтось?

— Чому вас це цікавить?

— Бо присутність сторонніх небажана. Розмова стосується лише вас, ну, і почасти вашої матері.

— Можете перевірити, — Людмила відступила від дверей, даючи зрозуміти — прохід вільний.

— У вас взуття знімають?

— Просто витріть ноги, — дозволила Галина Петрівна. — І не треба так кричати, тут глухих нема.

Дивно.

Чи Глодові здалося, чи хазяйка говорила зараз не так голосно, як на веранді. Сам він і далі підвищував голос, вважаючи її глухуватою. Пояснення