Читати книгу - "Чарівна брама"

— Йду! — почулося знадвору. Минуло п'ять хвилин, десять…

— Петре!

— Та кажу ж — іду…

— Швидше!

— Я тобі не блискавка, щоб отак одразу, — рибалка Петро з'явився на порозі. — Ну от, прийшов. Кажи.

— Петре, сусідонька наша найкраща знов у мене на дорозі заговорені шпичаки розкидає.

— От уже й сусідка, от уже й заговорені… Чого ти до неї причепилася?

— Бо знаю, що кажу. Подивися на хлопцеву ногу. Коли він її наколов?

— Сьогодні. Як на рибу ходили…

— А глянь, як рознесло. Хіба з простого реп'яха таке буде?

— Мо', й буде…

— Петре! Якщо ти й досі на цю задрипанку позираєш!..

І пішло, і поїхало! От тобі й тітка Гапка, от тобі й дядько Петро. Виявляється, та сусідка в юні роки мала якісь види на Петра, а Гапка, справедливиця, не могла допустити, щоб такому гарному парубкові якась нетіпаха світ зав'язала. Ото взяла — і до себе приворожила. Так! І не приховує! І правильно зробила! Бо надто ситно було б мати такого чоловіка отій нечупарі, в якої завжди ложки немиті, горшки побиті, а голова нечесана.

— Гапуню, Гапуню, — примирливо бурчав чоловік, — облиш!

— От же не облишу! Ач, і вона туди ж — ворожити. Це для мене шпичаки розкидала, думала, що я до річки рушники полоскати піду.

— Гапуню, — промимрив Петро, — та яка з неї ворожка? Звичайна баба — дві руки, дві ноги…

— Ат! Неправда твоя!

— Що — неправда? Що у неї дві руки та дві ноги?

— Не перебаранчай! — скипіла тітка Гапка, але це був останній вибух. Вона знеможено опустилася на лаву, махнула рукою і засміялася:

— А! Тобі кажи — не кажи…

— Кажи, кажи, — Петра вочевидь надзвичайно тішили ці жінчині ревнощі. Більше того, він аж сяяв від задоволення. Богданові як по голові вдарило: та вони ж досі закохані одне в одного, як молодята. Невже ворожба така сильна?

Трохи згодом Богдан запитав про це у баби Франі. Старенька аж затрусилася зо сміху.

— Ворожба! Знав би ти, що то була за ворожба. Приходить до мене Гапка, каже: «Як будеш приворотне зілля у лузі брати, то й для мене прибережи. Бо бачила на ярмарку такого гарного хлопця з Борщівки, що аж в очах потемніло. То треба швидше щось робити, аби дорогу хтось не перебіг». Я пообіцяла. А того ж вечора цей «гарний хлопець з Борщівки» з'являється у нашій хаті. Я думала — він до сестрички, а він мені: «Ти, каже, Франю, знахарка на весь куток, то дай приворотного зілля. У вашому селі така гарна дівчина є, що аж…» Одне слово, і йому в очах потемніло. І думаєш, через кого? Через Гапуню нашу. Чого ж, кажу, просто не підійдеш до неї? А він: «Ой, вона така строга, така неприступна… без зілля не обійдешся». Сміх та й годі. То я їм обом тертого сонного зілля насипала. От вони одне з одного очей не зводили весь ярмарок: усе чекали, поки зілля подіє. А увечері на одному возі й поснули. Уранці вже вдома у Петра прокинулися — воли самі в Борщівку привезли. То куди тепер діватися — тільки одружитися.

Бабця розповідала, а сама лікувала Богданову ногу: спершу пропарила її в гарячому відварі якихось трав, а потім витерла насухо чистою полотнинкою, скрутила з такої ж полотняної смужки джґутик і… підпалила.

— Ой! — злякано відсмикнув ногу Богдан.

— Не бійся, не бійся, — бабця пригасила вогонь так, щоб джгутик лише димів. — Ану, давай сюди свою хворобу. Ти що думав, я її вогнем пекти буду?

— Ага…

— Ну й дурненький. Таку рану найкраще підкурювати. Одразу загоюється. От дивись…

Теплий димок обтікав зранене місце, не пік, а лагідно грів. За якийсь час перестало смикати, і шкіра зробилася коричневою, як Богданів пасок на джинсах. Джґутик дотлів — і біль, начебто з димом, зник.

— Отак, посидь трохи, щоб присохло гарненько — і можеш вистрибувати.

Богдан умостився на перелазі, гойдаючи босими ногами, щоби швидше присохло. Хотів ще дещо розпитати в Даринки, але вона десь зникла. І лише за кілька годин дівчинка прибігла, вмостилася коло Богдана на плоті й заходилася вкотре переплітати біляву косу.

— Де це ти була?

— Та в цьому селі, виявляється, стільки справ для ворожки! Як лише тітка Гапка справується? А зараз, коли у неї така біда, довелося мені. Тут у сусідів малятко день і ніч плакало, його щось дуже злякало. Довелося переляк викачувати.

— І що ж його перелякало?

— Ти знаєш, здається, мале Змія побачило. Так яйце, яким я викачувала, показало. А ще там на город якісь жуки напали, такі, у жовту смужечку. Так я на них закляття наклала.

— І що — більше не з'являться?

— Ну, років сто, а то й двісті їм сюди зась. А можливо, й ще більше закляття протримається — я ж його вперше накладала, тому точно не скажу… А на другому кутку у вдови кури раптом нестися перестали, а одна так узагалі півнем закричала. А то недобре, довелося і від них вроки відводити.