Читати книгу - "Русалонька із 7-В плюс дуже морська історія"

Хвилини повзли неймовірно довго. Здається, іще повільніше, ніж самі гади. Ліда Василівна озиралась за фізруком, а старшокласник десь там, у наметі, полював на непрошену гостю.

Надійшли фізрук і медсестра, за ними, дожовуючи, відірвалась од вечері Олена Гаврилівна, й почали обговорювати:

— Дівчата, як це ви намета ставили? Дивитись же треба!

Софійка, Віта й Леся перезирнулись. Дивитись? Вони дивились на море, яке манило свіжістю після мульких автобусних сидінь, а на кам’янистій землі що цікавого? Та й були ще сонні…

— Або герметично зашнуровувати, як виходили! Вона тоді могла заповзти!

Та наче шнурували!.. Втім, як про аквалангістів почули, то ясно, що не до того було!

Сварись, не сварись, а треба якось рятувати ситуацію.

— Може, їй на дудці заграти? Як у документальному серіалі «Незнана Індія»? — резонно запропонував фізрук.

— О, замість дудки, можем щось підібрати на мобільнику! — підхопив ідею хтось із хлопців.

— Може, краще зібрати намета, а вона потім сама втече? — не менш слушно пропонувала медсестра.

(Ой, тоді Софійчин розкиданий купальник потрапить під ще ширшу глядацьку аудиторію!)

— А якщо на нас кинеться? — запротестували дівчата.

— Мої вдома вчора тушканчика по хаті сачком ловили, коли він клітку прогриз і вискочив! — докинула Олена Гаврилівна. — До речі, якщо комусь треба у господарстві тушканчика, можу подарувати, безкоштовно!

— Прогриз і втік? — перепитав хтось із учнів.

— Атож, сачком так і не зловили! Вже й зітхнули полегшено, а сьогодні вранці його сусіди принесли, він у їхню квартиру попід бетонною стіною нору прорив… І поскаржились, що, бачте, в них у хаті було повно одягу, а тепер стало повно вати… Наче їх у школі не вчили, що тушканчик яку ганчірку не вхопить — вмить розриває-перетрублює собі на підстилку для гнізда!.. Тепер ще й за ремонт платити… Але змія ж не стрибає на два метри в довжину, її й сачком можна спробувати!..

— Але ж сачка ні в кого нема!

— А може, покиньмо тут цей злощасний намет і розбиймо табір на іншому місці? А дівчатам скинемось грішма і в найближчому населеному пункті купимо необхідне! Ночувати розселимо по інших наметах! — Ліда Василівна не переставала показувати себе майстром найсміливіших теорій.

Не встигли дівчата запротестувати проти такої наруги над їхніми речами (не те що пурпурових вітрил, лазурових черевичків і камінчиків — кожної дрібниці шкода!), як сіроокий так само повільно, з гідністю, але наче аж недбало вибрався з намета, міцно тримаючи налякану змію за шию.

— А-а-а-а! — запищали, відскакуючи, дівчата.

— Є!!! — переможно зарепетували хлопці.

— Ледве знайшов! Ховалась, зараза! — вдавано байдужо пояснив баритон.

— Андрію?!? Ти був… ти був там?! Поки ми… — звереснула Олена Гаврилівна і, закотивши очі, важко зсунулась на землю. Софійчин досвід із музейницею підказував, що історичка зомліла, однак по склянку води бігти було нікому, бо фізрук і ботанічка теж були в повному шоці.

Зате в дітей реакція спрацювала миттєво: фотоапарати й мобілки вже блискали об’єктивами, фіксуючи рятівника з гадюкою, що роззявляла пащу й зловісно миготіла роздвоєним язичком у його руці.

А декілька ще кмітливіших парубійків уже стояли з каменюччям напоготові.

— Не вбивайте! — отямилась Софійка. Вона мало не вигукнула читане в якійсь п’єсі: «Я її прощаю!», але хватило розуму обмежитись прозаїчнішим: — Віднесіть далеко-далеко й відпустіть, вона не винна, що вона… змія!..

— Покажи куди віднести й де відпустити! — сірі очі спідлоба вже дивились звично насмішкувато.

— Андрій! Він же міг… Нас же за те могли… О, не дай, Боже!.. — почувся мало не з царства Аїда хрипкий голос Олени Гаврилівни.

— Вона і є!.. Гадюка отруйна!.. — поблідлими устами шелестіла Ліда Василівна. — У неї зуби… Яд не в язиці, а в зубах, обережно!

— Ну, знаєш! Це крутіше, ніж у реаліті-шоу! — вітально потискував старшокласникові вільну від змії руку фізкультурник.

— Мда, мандражорчик був ще той! — уперше за весь час подав голос Кулаківський. — Але якби ти скреативив і якось її вирубив, було б, знаєш, трохи кайфовіше!

— Ой, так! Ходімо десь її викинем! — спохопилась Софійка, не забувши повним зневаги поглядом розмазати по ракушняку нікчемного мандражорчика-мажорчика (і що тільки вона колись знаходила в цьому Вадові?).

Указуючи напрям і все-таки з осторогою позиркуючи на гадюку й тримаючись на відстані, Софія подріботіла (в ногах дрижаки, наче після ста присідань на фізрі) кудись у бік степу. Сіроокий (отже, він звався Андрієм? Зовсім заплуталась у його іменах!) із гадюкою в кулаці широкими неквапливими кроками рушив слідом.

За ними поспішили вчителі (крім Олени Гаврилівни, яка сиділа просто на землі й обливалась водою з принесеної кимось пляшки), медсестра з джгутами для перев’язки напоготові, Дмитро з Лесею, Алі-баба (ну, звісно ж, хіба він відпустить Софійку з чужим хлопцем саму?), Віта й ще кілька вешників. Намагались додивитись небезпечну пригоду до її щасливого завершення.

— Боже, як вона