Читати книгу - "Захребетник"

«Талант має межі, лише геній безмежний», — писав аль-Самеді. Фернан Бошені не читав цих рядків і навіть не чув їх від вуличних співаків, але на випадок чого погодився б з автором. Він чітко знав межі свого невеликого таланту.

І мучився, замкнений в них, наче в’язень у зіндані.

Його батько, Дієго Бошені, збіднілий дворянин із Ель-Манчі, пізніше — найманець усіх тих, хто платив за чужі шпаги, ще пізніше — похмурий і неговіркий каліка-вдівець, що жив на мізерний пенсіон, призначений Салімом ібн-Салімом XXVII, батьком нинішнього тирана, всім, котрі воювали під знаменами тиранії, казав:

— Люди, сину, по-різному долають труднощі. Півні кидаються на клопіт не дивлячись, голосно кукурікаючи та ляскаючи крильми. Нестримним натиском вони або втоптують той клопіт у бруд, або залишаються без голови. Воли орють клопіт, як поле: ділянка за ділянкою, розмірено й працьовито, забуваючи їсти й пити. Наприкінці сотого поля вони здихають від утоми в канаві. Дракон мудріший за півня й лінивіший за вола — він будь-що знайде найкоротший та найнесподіваніший шлях до перемоги. Ми з тобою воли, сину, і з цим нічого не вдієш…

Батько цитував когось зі старих бойових товаришів — тих, хто кинув війну, пішов у гори та прийняв обітницю в храмі Добряги Сусуна. Імені цієї людини Фернан не знав. Як правило, він намагався втекти раніше, ніж батько закінчить свою думку:

— А мавпа краде плоди драконових перемог, ховаючись у нього за спиною.

Перші уроки володіння зброєю юнак одержав у батька. Старий думав, що син теж подасться в найманці— все життя воюватиме за гроші; він не бачив для нащадка іншого шляху. Але Фернан не хотів доживати свої дні в напівзруйнованій халупі та щодня рахувати, чи вистачить пенсіону до кінця місяця.

У маршальський жезл, який лежить у ранці кожного солдата, він не вірив.

У замок із білявою красунею, що стане винагородою героєві, — теж.

Фернан хотів бути фехтмейстром. Тут не було ні крихти честолюбства чи якоїсь особливої пристрасті до вишуканого дзенькоту клинків. Маестро з власним залом і дещицею учнів, які забезпечують тобі заможне існування, — ось про що він мріяв. Небрудна, спокійненька собі робота. Не треба пнутися зі шкіри, щоб стати кращим. Варто лишень вигризти в долі диплом, підтверджений Гільдією баші-бузуків — і ти будеш на коні до кінця своїх днів.

Досвідчені маестро могли би посперечатися з юнаком, зруйнувавши його уявлення про солодке життя фехтмейстрів, але Фернан не цікавився їхньою думкою щодо цього.

Йому вистачало своїх переконань.

Осиротівши, він кілька років поспіль наймався до фехтмейстрів рідного міста — прибиральником, слугою, ким завгодно, а плату брав натурою, тобто уроками. Працьовитий і старанний юнак багатьом припав до душі. Він орав обране поле ділянку за ділянкою, набуваючи строгої академічності рухів; художники, що ілюстрували книги з теорії та практики фехтування, любили запрошувати Фернана за модель.

Покійний батько як у воду дивився: Фернан народився волом.

Скромний талант у рамцях-лещатах.

Час минав, а жоден із маестро не пропонував Фернанові навіть непевного статусу помічника. Мабуть, маестро добре знали, що шедевр — це випускна робота підмайстра, який складає іспит цеху на звання майстра. У Фернанові Бошені прийдешнього шедевру не могли вгледіти навіть найбільш зіркі вчителі.

Навчатися — скільки завгодно.

Навчати — навряд…

Кілька виступів на турнірних помостах — коли успішних, коли не дуже — завершилися крахом. Фернан дійшов до межі своїх можливостей, а сподіваних рекомендацій від Ради Гільдії баші-бузуків не надійшло.

Коли Вуча Естевен повернулась із загадкових мандрівок і відновила викладання — Фернан учепився за цей шанс, як потопаючий матрос — за порожню бочку. Буквально через рік пані зі шпагою призначила його другим підмайстром. Їй припав до душі відданий і роботящий юнак; як подейкували злі язики, Фернан подобався їй більше, ніж учні повинні подобатися своїм маестро, тож їхні індивідуальні заняття часом тривали до світанку.

Природна обмеженість підмайстра — академічність без блиску — теж викликала в пані зі шпагою жвавий інтерес. Тоді ще ніхто не догадувався — чому.

Ще рік — і Вуча втаємничила його в секрет Лисого Генія.

Маестро не сказала, яким чином їй відкрилася незвичайна сутність статуетки. Зауважила тільки, що знайшла Лисого Генія в пустелі, скитаючись серед руїн Паленого Покляпця, коли подумувала про самогубство. І довго вагалася, перш ніж випробувати страшний рецепт на практиці. Сумніви розвіяв якийсь кочовик — він побачив у пісках самотню жінку й вирішив спуститися до Вучі з висоти свого верблюда.

У надії на райські розкоші, кочовик зрештою досяг мети — якщо, звичайно, мерзенні ґвалтівники потрапляють у рай. Небезпечно поранивши його кинджалом, «чорна вдова» підтримувала в невдасі життя рівно добу, після чого добила — тим самим кинджалом у те саме місце.

І переконалася, що Лисий Геній не бреше.

Що зроблено, те оплачено.

Вислухавши розповідь Вучі до кінця, Фернан довго не міг прийняти почуте на віру. Все це нагадувало історії про чудеса та дивовижі, що їх добре слухати від оповідача казок на бульварі Джудж-ан-Маджудж, похрумуючи фісташками. Так, «чорна вдова» вміла швидко захищатися й стрімко атакувати. Так, ця її перевага, що називається, накочувала хвилями, то йдучи на піднесення,