Читати книгу - "Закляття відьмака"

Боярин Сергій присів на траву, хоч панночка його шарпала, і взувся. А вона тягла його до світлиці.

— Іди до світлиці й роздягайся швидше! А я добре замкну двері!

Ось вона забігає до світлиці і розшнуровує кирсетку, розв'язуючи пояс, спускаючи сукню, зриваючи плат з голови, розпускаючи волосся, стягує з себе одну шовкову сорочку, другу. Він не встиг ще зняти з себе кирею, як вона вже була перед ним вся. Зависла в нього на шиї і цілувала, просто кусала.

— Бери мене, бери! Віддаю все тобі, тільки тобі і більш ніколи-нікому! І не знаю, не хочу знати в тому ані гріха, ані сорому! Ані страху. Нічого! Ти єдиний мій, я тільки твоя!

Почала сама розбирати боярина Сергія. Та він відштовхував її тремтячими руками і белькотів:

— Ні-ні, ні… Я… я сам, так не годиться…

— Але ж ти мій! І не годиться, щоб я не могла тобі прислужитись!

Вона стягувала з нього чоботи, розкручувала йому пояса, підштовхувала його на постіль. Накинулась на нього…

Все відбулося так, як їй хотілося, хоч їй було боляче, не плакала і не кривилась, а сміялась і все приговорювала:

— Господи! Якісь дурні кажуть, що воно боляче. Боляче, нестерпно було чекати тебе!.. Ти ж обіцяв. А все йдеш і не йдеш… Я тебе чекала. Так чекала! Цілу зиму, холодну та снігову. Вся душа моя ніби промерзла… Стала холодною і темною, наче могила… А тепер ти прийшов! З'явився, як сонце з-за хмар! Зігрів мою душу. Розтопив кригу моєї печалі та відчаю! Тепер я все відчуваю. Відчуваю кожною частинкою своєї душі, свого тіла! Відчуваю радість на пучках пальців і на вустах…

Панночка цілувала його м'язисте, біле тіло. Маленька, рожева, з легесеньким золотистим пушком на руках і гомілках, вона говорила, а очі не розплющувала.

— Чому ти на мене не дивишся? — спитав він її.

— Бо я така щаслива… Я не можу дивитись, мені так млосно. Я не хочу дивитись, хочу тільки відчувати тебе своїми вустами й цілувати тебе всього… — приказувала вона, цілуючи його тугі квадрати м'язів на худому животі, цілуючи опуклі, сталеві м'язи на грудях, улоговину між ними. Брала жмут свого золотавого волосся і проводила ним по підчерев'ю…

І тоді він відтрутив її і проговорив, затинаючись:

— Що ти, що ти?

— Ти для мене — все. На злочин піду заради тебе. Я б і матір свою задушила, якби ти сказав!.. Тільки дай мені насолодитись твоєю красою…

Він з жахом і цікавістю дивився на те, як вона волоссям збуджувала, роз'ятрювала його. Він хотів вивільнитись від неї, та вона стисла його поперек з шаленою силою. І йому все солодко обірвалося, аж в очах потьмарилось. А панночка зразу з криком відкотилася набік, потягла його на себе, звиваючись усім тілом. Зойкнула і нараз заклякла наче вбита. Довго лежала принишкла, навіть дихання не було чутно, а потім, не відкриваючи очей, почала куйовдити пасма його волосся, гладити шовковисті, чорні вуса.

— Ти мене зневажатимеш після всього?..

— Ні, — відповів він зовсім спокійно, начебто звик до такого.

— Спасибі тобі, що не гордуватимеш мною. Я ж про тебе всю зиму тільки й снила. І, зрештою, зрештою, зрештою — ти мій… мій… Увесь… Хочу тобі висповідатись. Пробач мені… Але я повинна тобі розповісти… Знаєш… я весь час пестила себе пальцями. Та це було востаннє. Більше я цього не робитиму. Тепер мені цього не потрібно. Я відчула таку насолоду, що все в голові запаморочилось, стало млосно, я наче кудись полетіла, в якусь яму… А далі все пропало…

Вона розплющила очі.

Він побачив: зіниці в неї розширились, очі розкосились, наче у п’яної. Вона склепила повіки, підсунулась до нього і знов зачала цілувати, прикусуючи легенько його вуха, шию. Далі цілувала куточки його вуст. Відтак скроні, очі, ніздрі його тонкого, хижого носа. На мить відсахнулась від обличчя, розплющила очі й прошепотіла на вухо:

— Можна, я буду з тобою, як ти зі мною?..

— А як це?.. — не зрозумів боярин Сергій.

— Вдаватиму, ніби я хлопець… Зрозумів?

— Не знаю… Але якщо ти хочеш… якщо тобі так прагнеться…

І вона почала торсати його стегна, лапати за тугі, могутні м’язи грудей, розсувати коліньми його стулені ноги. Руки йому розкидала і нахилялась до нього, цілувала, весь час притираючись…

— О! О! О! Як мені боляче-е-е-е! Як мені солодко-о-о-о! Ох, як бо-ля-че-е-е-е! — стогнала панночка, то підводячись, то щосили притискаючись до коханця.

По всьому вона спитала його:

— Ти любиш вино?

Він здвигнув плечима, дивлячись на неї знизу. Вона нахилилась до нього і стисла йому горло, немов збиралась задушити.