Читати книгу - "Облога Белза"

Тепер у замку залишалися, головним чином, «гості» ордену, тобто ті, хто пішов на прощу[114] гріхи спокутувати. Ну й кілька братів  — теж, мабуть, вірять, що їх у раю чекають. Як би не помилилися!

Кейстут кивнув, заревли роги, і величезні санки з тараном поповзли до брами. Згори та з боків санки були прикриті плетінкою з лози, яку обшили шкірами і облили водою.

Певна річ, зі стін почався обстріл, проте по заборолах і по бійницях вдарили сотні найліпших стрільців.

Коли таранний віз опинився майже впритул до брами, на нього згори кинули кілька великих міхів, у які зразу ж увіткнулися запалювальні стріли.

Люди, які штовхали санки, кинулися урозтіч,  — правильно, подумав князь, такого полум'я дах не витримає.

І раптом почалися вибухи! Таран був фальшивкою.

Насправді санки везли бочки із запалювальною сумішшю, до того ж різною, та дві з порохом  — навчилися й ми робити!  — і тепер вони, запалені самими крижаками, вибухали, розкидаючи навколо вогняний дощ.

Брама, яку (на відміну від мурів) не облили водою, запалала.

Кейстут повернувся до одного із дружинників, що непогано володів німецькою.

 — Під'їдь і прокричи, що коли здадуться, то дарую життя. Потім викуп чи обмін. А як ні  — пощади не буде!

Воїн наблизився до стіни, але не встиг сказати й половини, коли в нього полетіли стріли. Дяка богам, добрий обладунок витримав.

«Ну що ж, самі винні».

Коли брама впала, Кейстут подав знак, і одні корогви кинулися до брами, позаду якої, зрозуміло, ще заздалегідь побудували барикаду (князь подумав: «Завал»), інші з драбинами кинулися до стін, а сотні стрільців метали стріли.

Утрати будуть чималі, та іншого виходу Кейстут не бачив. Не можна залишати такі занози в тілі землі, ніяк не можна! А то після весняного бездоріжжя й ахнути не встигнеш, як вони побудують щось потужніше...

Кейстутові думки перескочили на Белз. Можливо, ох як можливо, що тепер отак, як цей замок, агонізує ключ до Західної Волині. І він нічим не зміг допомогти, а тепер уже пізно розпочинати похід. На півдорозі скреснуть і розіллються річки. А все упертість Ольгердова. Так прямо й ріже: «Уся Русь просто мусить належати литвинам[115]». Так-таки і просто! А свою землю не втратимо? Мало нам Любарт допомагав, поки міг? Ні, Ольгердові треба буде показати, що не рахуватися з нашими інтересами  — воно може вийти собі дорожче[116]. Кейстут не знав, що саме цього дня розпочався штурм Белза.

Ярошеві було страшно.

Так страшно, що якби він перед світанком не відпросився на п'ять хвилин справити свої потреби, то зараз його штани постраждали б. Угорці явно готувалися до штурму: шикувалися, підносили драбини. Навіть ялини  — далеко за спинами угорців  — мали загрозливий вигляд.

Диво дивне  — уночі, коли вони вийшли з Водної брами[117] і складали на кригу оберемки хмизу, що їх передавали по ланцюжку,  — і то не так страшно було. Хоча Ярош розумів  — якщо вороги кинуться в атаку, то порятуватися встигнуть лише ті, хто біля брами. А там її зачинять...

Ні, тоді не так страшно було, не так.

Він клав оберемок упритул до оберемка, боявся, але не так. Зараз Ярошеві руки тремтіли, неначе в п'янички. Проте довго стукати зубами йому не дали.

 — Викресати вогонь!

Ярош ударив кременем по кресалу, подув на трут, і, мабуть, для підтримки власного духу, вигукнув тремтячим голосом:

 — Є!

 — Запалюй ґніт!

Хлопець підніс трут до ґнота, що їм була обмотана глиняна корчага зі смолою[118].

 — Кидай! На хмиз!

Парубок кинув, але корчага не розбилася. І не вона одна залишилася цілою.

 — Камінням!!!

Ярош вихопив із купи камінь, метнув, але схибив, схопив другий, на цей раз корчага розлетілася на друзки, чорна рідина полилася на хмиз, і хоча саме в цьому місці не запалала (ґніт погас), та в інших місцях хмиз уже горів. І незабаром одна іскра долетіла й до тієї темної калюжі, яка утворилася на місці посудини, що її кинув Ярош. По чорній поверхні побігли сині язички.

Угорці зупинилися, не знаючи, що робити.

Проте зовсім іншими були справи з напільного боку. Вороже військо насувалося. Цього разу Казимир та Людовик відступили від принципу, згідно з яким у перших лавах зазвичай іде обозна челядь. Так робили, щоби челядинці засипали фортечний рів, зокрема і власними трупами.

Але тепер союзне командування було певне, що вода в рові замерзла  — та і як тут не замерзнути, якщо у війську вже десятки обморожених!  — і тому на Белз насувалася сталева лавина.

Ішло лицарство, закуте в залізо, і град стріл, яким його зустріли, дуже рідко вражав ці рухомі залізні статуї.

Але тут полетіло каміння.

Князь Любарт залишив у Белзі два камнемети. Обидва були побудовані за системою, запозиченою татарами в Китаї. У кубічних дерев'яних станках були встановлені зв'язки жердин провареного особливим чином дуба. До верху кожної зв'язки були приторочені кошик, наповнений галькою, та сорок мотузок.

Ще коли