Читати книгу - "Стріляй, як дівчисько"

Після довгого опису найлюдяніших способів убити тварину (я майже нічого не почула, охоплена нападом безмовної паніки) інструктор підняв друге кроленятко за задню лапу й ударив його великою палицею по карку. Слово честі, це геть не було схоже на дуже людяний спосіб. Кроленятко не померло, але зойкнуло так, що я пам’ятатиму довіку. Це був найстрашніший звук з усіх, які я чула. З другого удару інструкторові вдалося його вбити, але ми всі вже були тяжко вражені.

Баґз, який помітно тремтів, підскочив до мене й тицьнувся мордочкою в мою щиколотку. Я звела очі, повні неприхованих сліз, на інструктора.

— Ось чому ми не даємо їм імен, — сказав він, усміхнувшись. — Не бери його на руки.

Решту підготовки я час від часу згадувала Баґза і те, яким він був милим. Мені б не хотілося цього визнавати, але після кількох днів голоднечі той кролик на смак був просто божественним. Однак цей епізод і справді дав мені змогу відчути, які складні рішення доведеться мені ухвалювати в ролі лідера, щоб моя команда таки вижила.

У перші дні в школі інструктори показали нам, як будувати собі захисток, розпалювати вогонь, ловити й білувати тварин, а також навчили інших хитрощів, потрібних для порятунку свого життя. А от на практику дали зовсім мало часу. Через кілька днів після прибуття кожній команді видали компас із мапою й повідомили: ми на ворожій території. Нам слід знайти шлях до певної «точки посадки», де нас можуть урятувати. На перший раз вони зробили нам послугу й не приставили інструкторів, які мали імітувати ворогів. Просто ще не настав час. Спочатку нам годилося призвичаїтися до орієнтації на місцевості й виживання. Але ми всі знали, що фаза виходу з території, коли інструктори фактично переслідуватимуть нас і намагатимуться «вбити», вже не за горами.

Ми відповідали за навігацію по черзі. У ті перші кілька днів у лісах я вивчила один з найважливіших уроків лідерства, а саме: відповідати за щось у таких випадках не означає все вирішувати самотужки. Для певного рішення слід обрати потрібну людину. Наприклад, за пастки повинен відповідати той, хто найкраще з групи вміє полювати.

Деякі з членів моєї групи просто жахливо давали собі раду з навігацією, однак вони, як і всі ми, приїхали сюди вчитися. Важливо було те, що, коли вони пробували себе в навігації, ми вчилися на їхніх помилках. Зокрема, на якомусь відтинку шляху один молодий лейтенант вирішив, що швидше буде перейти через величезні пагорби, а не обійти їх. Я показала йому, що лінії, які позначають на карті підйом, пролягають дуже близько одна до одної, проте він уважав, що ми впораємося. Я глянула на завзятого курця-сержанта й побачила, як на його обличчі відбився той самий розпач, що й на моєму. Ми обоє сумнівалися, але тоді відповідальним був лейтенант, а не ми.

Ми рушили на гору; інструктор несхвально похитав головою. Молодий офіцер вивчить свій урок у складний спосіб, поставивши свою групу в дуже скрутне становище. Хлопець-спецпризначенець був, безперечно, добре підготований до такого сходження, однак чудово розумів, що решті з нас знадобиться допомога.

Коли ми почали підніматися, мені здалося, що рюкзак з кожним кроком важчає. І хоч спершу він здавався не таким уже й важким (близько двадцяти двох кілограмів), тепер я зрозуміла, що могла б обійтися й без половини всього спорядження, яке в ньому лежало. Схід на гору ставав дедалі крутішим, і вже незабаром ми просто дерлися рачки, допомагаючи собі руками. Приблизно на двох третинах дороги схил покрутішав приблизно до сімдесяти градусів. Я чіплялася пальцями за мерзлу землю, і вони страшенно боліли. Я чула, як хлопці-спецпризначенці пособляють нашому курцеві нести рюкзак, але хотіла впоратися самотужки. Під крижами пекло, і я відчувала, як слабшає ліве коліно. Біль у прооперованому коліні з кожним кроком ставав щораз нестерпнішим. Пагорб зробився таким крутим, що ми вже не йшли, а лізли на гору. Мій опущений лоб був за кілька сантиметрів від землі, і я глибоко вдихнула; попри мороз, по обличчю стікав піт. Я рушила далі, відмовившись зупинятися. Просто зроби ще крок. У всіх є сила на ще один крок. Гаразд, тепер іще один…

— Гей… У тебе все гаразд? Давай рюкзак! — почула я голос перед собою.

Це був хлопець з моєї групи, але я відмахнулася від нього і ступила крок уперед. Коли я наблизилася до вершечка, де була вже більшість групи, він почав наполягати дужче. Я не збиралася пасувати. Коли всім стало зрозуміло, що я хочу добутися туди сама, мене почали підбадьорювати. Здавалося, що кожної миті тіло може мене зрадити, однак упертість нарешті допомогла мені вибратися на гору. Я перекотилася на спину й лягла на рюкзак, до якого мені вже було байдуже. Лівого коліна я не відчувала, але розуміла: це справжня розкіш. Хлопець-спецпризначенець присів поруч.

— Молодчина. Це була одна з найнеймовірніших речей, що я бачив у житті, — сказав він, киваючи головою на підтвердження своїх слів. — Хвилин із тридцять тому видавалося, ніби ти вже й руки опустила. Ніби ти залізла сюди тільки завдяки впертості. Не знаю, як ти це зробила, але було круто, капітане.

Я усміхнулась, але нічого не відповіла. Просто дивилася на довколишній краєвид, і груди мені переповнювалися гордістю й страшенною втомою. Тут, на горі, було дуже красиво, хоч блискучі зірочки, такі собі феєрверки серед мальовничих пейзажів, могли означати й те, що я ось-ось знепритомнію. Команда почала перепаковувати спорядження: сходження завершилось, і ми мали все нести далі. Жодного дня, щоб відновити сили, в мене було. Ми мусили дістатися до призначеного місця.

Коли я зібрала свої речі, моя гордість швидко почала танути. Я зрозуміла, що накоїла.

Упертість і прагнення довести, що я обійдуся без сторонньої допомоги, коштували нам дорогоцінного