Читати книгу - "Стріляй, як дівчисько"

— Ого, — сказав він.

— Так, ого, — погодилася я. — Тож, ем, принести тобі щось випити?

— Авжеж, — мовив він.

Думаю, він був радий, що я перша щось сказала.

Ми повернулися до гостей і решту вечора раз по раз усміхалися всім, а про той поцілунок більше ніколи не згадували.

У січні 2006 року я спакувала речі й зібралася в школу виживання. Думки про школу викликали в мені дивну суміш страху й запалу, бо то була одна з найкращих шкіл Міністерства оборони. Вона, безперечно, мала велику популярність. Частенько люди ледь не б’ються за місце саме в цій школі. Кожний пілот Повітряних сил повинен закінчити її, якщо хоче опинитися в бойовому складі й мати надію потрапити коли-небудь у зону бойових дій. Її легко можна назвати одним з найскладніших і найстрашніших у військовій справі курсів, хоч і не такою тяжкою, як широковідомі виснажливі школи на кшталт полку рейнджерів або підготовки морських котиків.

Я знала, що школа виживання — важливий крок на шляху до мрії, бо сподівалася стати справжнім воїном. Це була неймовірна можливість і заразом одне з найскладніших у моєму житті випробувань. Я нервувалася й водночас раділа.

Найдужче мене лякала невідомість. Більшість людей не любить розповідати, що відбувається в школі виживання, і на це є вагомі підстави. Наші воїни мають підготуватися, зокрема, й до того, що опиняться в ізоляції на території ворога. Тому дуже важливо, щоб майбутні учні школи виживання не уявляли собі, на що вони йдуть. У полоні найстрашніше те, що ви нічого не знаєте про свою подальшу долю. Навчальний план школи виживання складено так, щоб якнайточніше відтворити цю ситуацію, тож відчуття дезорієнтації важить дуже багато.[3]

Коли я приїхала на Фейрчайлдську базу Повітряних сил у Спокані (штат Вашингтон), мені було страшно. Я вже знала, що на мене, як на другого за рейтингом пілота у класі з близько сімдесяти осіб, під час підготовки чекають неабиякі труднощі. Коли групу поділять навпіл, я відповідатиму за одну з ланок.

Як завжди, все почалося з лекцій, де я всотувала так багато знань, як тільки могла. Суть цієї фази полягала не в конкуренції і не в тому, щоб «скласти» її, наче іспит. На цьому етапі пілотського конвеєра вже складно було вилетіти з підготовки. Звісно, декого відраховували. Є багато людей, які не можуть існувати в такому середовищі, де їх повсякчас випробовують на стійкість, де вони живуть просто неба і де їх переслідують погані хлопці. Ці люди самі вибувають з гри. Вони не усвідомлюють усієї значущості цього рідкісного шансу відшліфувати й удосконалити навички воїна-бійця. І світла в кінці тунелю теж не помічають. Однак це добре: жоден з нас не хотів би літати під одним крилом з людьми, які не витримають такого стресу.

Коли лекційна частина цього етапу підготовки лишилася позаду, настав час прямувати в ліси тихоокеанського Північного Заходу. Перші кілька днів там у нас однаково буде щось на кшталт лекторію. Просто тепер ми морозитимемо дупи надворі, а не протиратимемо штани в аудиторії.

Стояв морозний лютневий ранок, коли ми рушили до лісу, маючи при собі тільки те, що змогли запхати в рюкзаки. На землі лежало сантиметрів тридцять снігу. Я спостерігала, як мій віддих обертається на пару. Коли ми приїхали до підніжжя першої гори, нас поділили на групи по сім-вісім осіб. У моїй групі опинилися люди різного віку й статі, з різними вміннями, тож я знала: ми будемо сильною командою. Одним з членів моєї команди був тридцятирічний технік-сержант, завзятий курець. Я розуміла, що за ним треба наглядати, але потай раділа, що не сама тягтиму всю групу в тих складних переходах, які на нас чекали попереду.

Коли ми вибралися з машин, інструктори роздали предмети, що їх ми використовуватимо в перший день. Мої однокласники і я вишикувалися в шеренгу від автобуса й передавали речі по ланцюжку. Те, що вже не було кому передавати, ставало твоїм до першого табору. Коли хтось простяг мені тепле миленьке кроленятко, я вирішила, що мені пощастило. Це, мабуть, наш талісман! Інструктор попередив, щоб я не давала йому імені, однак, тільки-но він це сказав, як я відразу придумала йому ім’я. Не могла нічого вдіяти — воно просто з’явилося нізвідки. Так само було з Деном Ейкройдом[4] і Зефірною Людиною. Наш талісман зватиметься Баґз.

Ми йшли схилом угору до першого табору, і Баґз тицьнувся носом мені в плече. Коли ми дісталися призначеного місця, мені геть не хотілося відпускати його. Але, коли інструктор опустив друге кроленятко на землю, я зробила так само. Коли він почав розповідати, що нам треба буде вбивати й білувати тварин, яких ми ловитимемо, я подивилася на Баґза. О