Читати книгу - "Найдовша ніч Президента. Лягти!!! Суд іде…"

Багато однокурсників і ровесників думають, що вона не може скласти ціну своїй генетичній вроді, чекає принца чи царевича. Але Катря, звичайно ж, усвідомлюючи свою картинну красу, люблячи спалах очей у зустрічних чоловіків, котрі, зупинившись, довго озираються їй услід або тут-таки лізуть із примітивними, гицельськими залицяннями – не надавала цьому перебільшеного значення. Їй подобалося, що велика частина міліцейської Академії, її, другокурсницю, знає, чеше язики об її ім’я та персону, знає про її незайманість.

Двері до кабінету міністра були відчинені, і Катря мимоволі чула фрагменти розмови міністра:

– Моіх фіґашів,[33] пане Президенте, буде більше їхніх старперів та молодих стоперів,[34] захльобників[35] ядовитої Янаконди… Замовкаю і слухаю Вас, пане Президенте.

Пауза. Голосне сопіння міністра.

– Виновен! Недодумався, Батьку! Ісправлюсь! Конєшно! Задушимо у два счьота. Заженемо у смур,[36] розсічемо. Не пустимо скотобусів[37] до столиці! Заведемо своїх сексотів у їхню отару. Мені потрібне Ваше благословення. Тепер ініціатива за мною, бо безпековець[38] все врем’я запалює мені «червоне», перехвачує мої ідеї та ініативи. Тепер буду діяти, як Ваша правая рука.

Знову тиша. Ритмічне поскрипування крісла під міністром. Чикання настінного годинника.

Довго.

Слухає.

Приспічило!

Збігала до туалету в спочивальні, воду не зливала, щоб не шуміти. Не заважати розмові міністра з Президентом. Президент – мій перший коханець? Ого! Невже?

– Все буде чьотко, Батьку! Сім’я[39] може спати спокійно, бо не спатиму я, пане Президенте… Для цього призначений Вами. Через шість днів на Янаконді браслети, стакан[40] і – святкуємо перемогу. Вся українська общіна і моя ментовська рать благодарна Вам за революційне, давно ожидаєме рішення, пане Президенте! Вся!

На таці з цукерками Кася надибала улюблену «Корівку», тихенько, щоб не шелестіти обгорткою, розгорнула і швиденько поласувала. Обгортку сховала в кишеньку спідниці.

В кабінеті міністра знову запанувала тиша. Кася сіла у глибокий шкіряний фотель, виструнчила гінкі, але «казьонні» (так їх називала, коли була у форменній спідничці) ноги. Тільки тепер зауважила на журнальному столику свою світлину з міністром під час вручення диплому «Міс МВС-2012».

На середині столика лежали конверт, пачка новісіньких доларів, обтягнутих зеленою гумкою, а зверху маленький пістолет, якого Кася ще не бачила в Академії. Хоч і мала грамоту за стрільби. Правда, лучила не в мишаче, а в совине око, Йосип на Говерлі.

– Ах! Який сюрприз будете мати від мене, пане Президенте, на День Нєзавісімості!

На Яну страх нападав рідко. Лиш дуже зненацька. Правда, було кілька разів у житті, коли він таки підповзав, а не заскакував раптово. Було, було. І не раз. У дитинстві. Перед одруженням, коли віддалася Юркові задовго до одруження, а перед весіллям сильно розсварилися через дурничку… Ледве помирилися.

Боялася, коли розпочинала бізнес у тотальному звіринці початку дев’яностих і ризиковано напозичала грошей, залізши у великі борги. Правда, потім заробила і віддала. Коли дочка Любава виходила заміж за дивного, колекційного когута-чужинця. Коли зопалу стала на чолі уряду напередодні смертельної кризи, що могла розчавити і ще кволу державу, і всю її владу.

Зараз страху не було. Його в три вирви виштовхала з душі об-ра-за. Не на Порожнього Горщика,[41] який уже пішов на «подра»,[42] навіть не на осатанілого від страху та злості Хама, що всівся на троні, як на золотому унітазі, а на сірого, загубленого в часі, марновірного українця. В суті своїй самотнього, покинутого світом напризволяще. Яна ставилася до нього здебільшого жалісливо. Навіть не на публіку, а для себе. На самоті. Часто думала, що це почуття чисто жіноче, а можливо, інстинктивно материнське. Тому винуватила за поразку на президентських виборах лише себе.

Та останнім часом ведмедем навалювалася на її маленькі, рухливі плечі важка образа. Вона намагалася притлумити, заховати навіть від себе це задушливе, виснажуюче душу, почуття. Хотіла намарне.

Не мала гніву. Лише – образа. Ну чому так легковажно вони викинули на смітник свої голоси? Як непотріб. Одні за крадені у них же гривеники, інші – з марновірства, ще інші – з дурної голови, а інші ще – з помсти… собі самому, або своєму сусідові… Ось і