Читати книгу - "Бабай"

потім воно намагалося вибратися в нього з-під ліжка, про ізолятор із моторошними посланнями всередині тумбочок, про цілу ніч, яку він провів серед примар поганого місця, дивний мінливий вірш про кудлатого монстра, розмову з Дідусем-Із-Ліфта, сутичку з білобрисою… Багато про що.

Але Валерія категорично похитала головою, і його серце впало від розчарування.

— Ну мамусю!.. — зібрався було канючити Назар, однак її погляд одразу пояснив — номер не пройде. Що ж, Мишко, звичайно, подобався його мамі, і не тільки тому, що був тезком Левшиця-старшого, але цього разу однієї симпатії виявилося не досить.

Валерія зачинила двері і повернулася на кухню. Татко дивився телевізор у себе в кімнаті, але звертатися до нього зараз не було сенсу — вони з мамою рідко розходилися в думках. Як вирішено — так тому і бути.

— Повний провал, — приглушено вимовив у трубку Назар. До нього вже встиг повністю повернутися його пригнічений настрій.

— Ну… тоді якось іншим разом, — було помітно, що Мишко теж дуже розчарований. — Просто побалакаємо?

Розповідати по телефону все те, що з ним відбулося останнім часом, Назарові не хотілося. Навіть не тому, що Мишко в це нізащо б не повірив, а просто… Просто про такі речі по телефону не говорять. Це ясно й у вісім років.

Подальша розмова вже не клеїлася, переходила на загальні й малоцікаві теми, і зрештою вони розпрощалися, домовившись зідзвонитися в найближчі дні. І, звичайно, зустрітися, коли Назар почуватиметься ліпше.

Назар поклав слухавку, зітхнув, поглянув у залите сонцем вікно… і раптом згадав, що забув повісити дзвіночок на «Сторожа» — той дотепер лежав у нього під подушкою.

З

Незабаром понаїжджали бабусі й дідусі — як завжди, повний комплект. Назар ладен був побитися об заклад, що вони кинулися наввипередки, намагаючись обігнати пару конкурентів. Першими приїхали батьки Валерії, які жили трохи ближче і не проґавили свій шанс.

Вони навперебій давали Валерії тисячі порад, як краще лікувати хворого. Та із сумнівом кривилася, але намагалася це приховати. Бабусі із дідусями старалися розвеселити Назара, однак він, знудьгувавшись за друзями зі старої компанії, тільки впав у ще більшу депресію. Зрештою, вони залишили його в спокої.

Утім, Назар був не такий уже і нерадий їхньому приїзду. Старі (хоча обом парам було ледь за п’ятдесят, вони здавалися йому страшенно старезними) завжди приносили хороші гостинці.

Але головне, що цього разу завдяки їхньому масованому візитові Назарові вдалося висковзнути з ліжка й нарешті закріпити основний елемент своєї сигнальної системи.

Адже від цього залежало ще й життя його батьків — якщо вірити таємничій лічилочці, — а вони ні про що не підозрювали і нізащо не повірили б!

Що він ще міг зробити?

Коли дідусі з бабусями пішли, Назар уже давно і міцно спав. Провівши батьків, Валерія з Михайлом тихенько прокралися в дитячу. На письмовому столі горіла лампа. Накинутий на абажур светр Назара робив світло злегка тьмянішим.

— Знову піднялася температура, — констатувала Валерія, обережно торкнувшись до синового чола. — Може, варто дати йому жарознижуючого?

— Ти збираєшся його розбудити?

— Ні, звичайно… Нехай спить, — вона збиралася ще щось додати, але, певно, сама не знала, з чого почати.

Левшиць запитально підняв брову:

— Що?

— Тобі не здалося… Що він якось змінився після переїзду сюди? Нічого такого не помітив?

— Ну, загалом, так. Дещо. Адже це перший у його житті переїзд. Напевно, так і має бути. Це нормально, хіба ні?

— Я знаю, — трохи роздратовано перебила Валерія. — Я маю на увазі інше.

— А я ще не навчився читати думки, — Михайло кивнув на сплячого Назара. — Говори, будь ласка, тихіше, якщо справді не хочеш його розбудити.

Ніби на підтвердження цих слів, Назар засопів голосніше і перевернувся на інший бік.

— Він… — Валерія заговорила на півтона нижче. — Таке враження, наче він постійно чогось боїться. Дивно себе поводить. Ти бачив ті нитки?

— Під ліжком? — Левшиць кивнув.

— А пам’ятаєш, як він зіткнувся з тобою в коридорі? Потім те нічне страхіття… І в лікарні він теж поводився дуже дивно — мені дещо розповіли. Я ж тобі говорила?

Він знову кивнув.

— І що все це означає? — зітхнула Валерія. — Якби ти знав, як це мені не подобається! Напевно, ти вважаєш — та й він теж, — що я нічого не помічаю, але… це вже нагадує якийсь… психоз. Я думаю, його треба повести до лікаря.

Левшиць подивився на неї з таким виразом, ніби недочув: