Читати книгу - "Нічний цирк"

— Тож змагання розпочнеться, коли відкриється цирк? — питає Ізобель.

Він майже забув, що вона й досі тут.

— Гадаю, це було б логічно, — відповідає Марко. — Не розумію, як ми маємо змагатися, якщо цирк буде подорожувати, а я мушу залишатися в Лондоні. Отже, я буду змушений діяти на віддалі.

— Я можу поїхати з ними, — каже Ізобель.

— Що? — перепитує Марко, знову глипаючи на неї.

— Ти казав, що цирк шукає віщунку, чи не так? Я вмію ворожити на картах. Щоправда, не ворожила нікому, крім себе самої, але я весь час удосконалююся. Я можу писати тобі листи, коли цирк гастролюватиме. І якщо ти не хочеш, щоб я була тут під час гри, матиму місце, куди податися.

— Не впевнений, що це слушна ідея, — каже Марко, хоча й не може пояснити чому. Він ніколи не розглядав можливості залучити Ізобель до свого життя десь поза межами квартири. Він залишав її осторонь від Чандреша й цирку, тому що хотів мати щось своє, і це видавалося правильним, особливо після тонкого натяку вчителя.

— Прошу, — наполягає Ізобель. — Так я могла б допомогти тобі.

Марко вагається й знову переводить погляд на книжку. Дівчина з театру й досі займає його думки.

— Можливість бути ближчим до цирку допоможе тобі, — веде далі Ізобель, — та й я матиму заняття, поки ти змагатимешся. А коли все завершиться, я повернуся до Лондона.

— Я навіть точно не знаю, як відбуватиметься змагання, — заперечує Марко.

— Але ти точно знаєш, що під час нього мені не можна залишатися тут?

Марко зітхає. Вони вже обговорювали це раніше, не дуже детально, але достатньо, щоб домовитися: вона піде геть, коли розпочнеться гра.

— Я й так дуже зайнятий роботою в Чандреша, а потрібно буде зосередитися на змаганні й не... відволікатися, — каже він, послуговуючись словами свого наставника й перетворюючи наказ на прохання. Він сам не знає, що непокоїть його більше: можливість задіяти Ізобель у грі чи необхідність порвати стосунки з єдиною людиною, яку він обрав із власної волі.

— Якщо ми вчинимо так, як я кажу, я тебе не відволікатиму, а навпаки — допоможу, — пропонує Ізобель. — А якщо не можна допомагати, що ж, тоді я просто писатиму тобі листи, хіба в цьому є щось погане? Мені це здається ідеальним рішенням.

— Я міг би влаштувати тобі зустріч із Чандрешем, — припускає Марко.

— А ти міг би... переконати його найняти мене? — цікавиться Ізобель. — Якщо потрібно буде його переконувати?

Марко киває, він досі не певний щодо цієї ідеї, але відчайдушно потребує розробити хоч якусь стратегію. Тактику, за допомогою якої можна буде протистояти супернику, котрий щойно з’явився.

Він знову й знову подумки повторює її ім’я.

— Як звуть доньку Просперо? — питає Ізобель, наче може читати його думки.

— Вовн, — відповідає Марко. — Селія Вовн.

— Гарне ім’я, — зауважує дівчина. — Щось не так із твоєю рукою?

Марко переводить погляд на руку й здивовано помічає, що тримає праву долоню в лівій, несвідомо потираючи порожнє місце, де колись йому в шкіру вріс перстень.

— Ні, — каже він, беручи записник, щоб чимось зайняти руки. — Нічого такого.

Схоже, відповідь задовольняє Ізобель, і вона підіймає з підлоги наступний стос розкиданих книжок і складає їх на столі.

Марко відчуває полегшення — її навичок замало, щоб видобути з його пам’яті згадку про перстень.

Ти ступаєш до яскраво освітленого подвір’я, оточеного смугастими шатрами.

Від подвір’я в різні боки ведуть зміїсті доріжки й перетворюються на небачені таємниці, помережані мерехтливим світлом.

У натовпі сновигають крамарі, пропонують напої та різні дива, смаколики з ваніллю, медом, шоколадом і корицею.

Неподалік на платформі вигинається дівчина-змія в іскристому чорному вбранні. Її тіло складається в неймовірні пози.