Читати книгу - "Царський пояс"

– Це сонна трава. Укиньте її у воду, яку Змій п’є, і рвіть яблучко. Тільки швидко тікайте, бо Змій небезпечний. З ним краще не жартувати. Бувайте!

Ія, вкрай сердита, обтрушувала сукенку.

– От невдячні. Ще й травою нас обсипали.

– Навпаки – ластівки благородні й чемні, – заперечив Мишко. – Вони принесли для нас сонне зілля. Воно допоможе нам зірвати молодильне яблучко.

Ія вирячила очі. Але швидко прийшла до тями. Кізкою підстрибнула. Старанно визбирувала зелені травинки і складала їх у свою пелену. Визбирала усі травинки до останньої.

Наші герої на острові. Тримаються за руки (страааашно!) і роздивляються на всі боки. Коли помітили каменюку, що горбатилася посеред суші, то шусть до неї. Щоправда, коли бігли, то ніжки вимочили у струмкові, який огинав каменюку. Але то пусте, не варте уваги. Тільки б Змій не налетів, тільки б зла сила не схопила їх.

Спершу вони затаїлися. Потім осміліли – визирнули зі схованки. І бачать таку картину. На острові Буяні одним-одне дерево. На ньому яблучка. Красиві, мов намальовані. Виблискують жовтими бочками і звеселяють золотим сяйвом пустинний краєвид.

Мишко від радості стиснув сестрі пальчики. Ія теж раділа, бо не скрикнула від болю. Проте, уважно придивившись, хлопчик помітив і дещо жахливе.

– Іє, на стовбур яблуні глянь. Бачиш?

Перевела Ія радісний погляд на стовбур яблуні – і затремтіла. Ой, леле! Змій обвив яблуню, наче грубезною пружиною. А сам який же химерний! Довжелезний і гладкий. Лускатий тулуб від голови до хвоста вкритий жовтими наростами, що навперемінку спалахують і гаснуть. Плескату голову гад схилив набік, а з пащеки стікає зелена слина. Бр… Раптом Змій хитнув хвостом і лясь! по репаній землі. Високо в небо піднявся їдкий порох, а відтак із наростів ударило сто ліхтарів.

Діти затулили долонями очі. Мишко стиха наказав подрузі:

– Сип у воду зілля!

Дівчинка спритно виконала команду. Зелені травинки із синіми квіточками, підхоплені струмком, через хвилину кружляли навколо дерева. Змій хлебтав воду довго: гидотно цмакав і пережовував зілля. Та невдовзі притих. Нарости-баньки заволокла бліда, як смерть, плівка. Змій звалився на землю і захропів.

Діти вискочили зі схованки. Прожогом побігли до дерева. Мишко підскочив і нагнув гілочку. Ія зірвала з неї золоте яблучко. Діти враз, миттєво злетіли. Летіли щодуху з острова. При цьому завзято смикали ногами та гребли руками, щоб швидше було.

Оглянулися. Матінко рідна! Навздогін їм летить каменюка, за якою на острові ховалися. А на небі розцвіла велетенська синьо-червона квітка, оповита чорним димом. У квітки розтріпані, довгі-предовгі, як у айстри, пелюстки. Палила та квітка все навкруги і нищила. То Змій проснувся і дихав вогнем – лютував. О, зразу виявив пустку на гілці. Мав же сто очей, пригадуєте? То дуже багато.

Жаркий подих вогненної квітки торкався дитячих п’ят. Але не обпікав їх. Діти відлетіли надто далеко.

Під ними загадково хлюпали морські хвилі. А попереду в рожевому тумані маяв Ольвійський берег. Ще хвильку, хвилечку і торкнуться дитячі ніжки рідної землі.

Ія все мацала яблучко, пестила його в кишені. Страшенно хотіла на нього глянути зблизька. Не втрималася – таки дістала. Крутила яблучко перед своїм гостреньким цікавим носиком. Їй-богу, яке воно гарненьке. А яке соковите – зернятка видно наскрізь. Змахнула необережно рукою і…

О, боги олімпійські й наші – усі разом узяті! Допоможіть їй, нерозумній!

Соковите яблучко, поблискуючи золотими бочками, летіло – ген! ген! – донизу. Ударилося, мов камінець, об хвилю і зникло під нею. Через пів секунди над цією ж хвилею зависло двійко дітей. Та де там! Яблучко зникло під водою.

Не роздумуючи, Мишко з Ією шубовснули у чорні хвилі глибокого моря.

Хух! Пора мені перепочити. Хіба що повільно розкажу про таке.

Малий Мишко, який у вересні збирався до першого класу, та його сестра Ія, котрій стукнуло одинадцять років і яка уміла читати і писати, про море знали небагато. Їхню розповідь уявити собі легко:

– Море – це велетенська калюжа, – сказав би Миша.

– У морі можна досхочу купатися, – сказала б Ія.

– Там плавають маленькі рибки. У морі живуть також великі та хижі риби, наприклад дельфіни й акули. Я їх бачив у книжці, – додав би Мишко.

До дитячої розповіді додам і свою:

– Море – то гігантська країна. Усім у глибоких водах править цар, який мешкає, звичайно, у прекрасному палаці. Цар видає закони, а жителі Морської імперії сумлінно їх дотримуються. У морі чинні правила руху. За порядком там слідкує не державна автоінспекція (як у нашій країні), а Акула-Патруль. Він трохи підсліпуватий, у нього не всі вдома, зате надзвичайно меткий. Має гарний нюх, гострі зуби у три ряди, а на кінчику носа – чутливий датчик. Про всяк випадок.

Так от, щойно діти поринули у темні незвідані людьми води, як стали білими гребенями хвилі. Хвилями, наче дротами, побігли тривожні сигнали: «У морі чужинці! Вони порушують правила морського руху. Це становить небезпеку для всіх мешканців Морської імперії!»

Чесно кажучи, Акула-Патруль тоді куняв. Атож не міг чути тривожних сигналів. Проте розбудив його капосний датчик. Вистромилася з нього тонесенька довга голка і штрикнула сонька. Куди, в яке місце? То не важливо. А важливо, що Патруль відреагував блискавично. Не встигли діти освоїтися у воді, як зубатий Патруль налетів на них, мов торпеда, і разом із сандалями проковтнув.

Спочатку рибина, розпанахуючи могутнім тілом воду, пливла вперед і прямо. Затим різко змінила курс – задерла хвоста і свердлила воду донизу. Можемо собі уявити, як-то в її череві почувались горе-мандрівники! Вони, бідолашні, і пускали ротом бульбашки, і пнулися навшпиньки, хапаючи ротом повітря. Мишко у