Читати книгу - "Чому дзвенять цикади"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Ну, а той твій, через кого весь цей цирк?
— Та то такий лантух! Як сказала йому, що Олексій про все дізнався — й дорогу забув. Відразу підібгав хвоста. Господи, де була моя голова?!
Свєтка розплакалася.
Лариса не втрималася аби не штрикнути подругу:
— А я тобі казала! Ну все, все. Досить рюмсати. Може, згодом все якось владнається.
— З боку воно легко радити. Як кажуть, чужу біду на воді розведу. От у тебе сина забрали — теж невелика радість. Ти що, не змогла якось владнати?
— Порівняла! І не збиралася. Це ж обов’язок перед Батьківщиною. Служитиме у флоті, на кордоні! Почесно й цікаво!
У Свєтки сльози наче враз просохли:
— Лорка! Я ж тебе скільки років знаю! Ти хоч мені про обов’язок перед Батьківщиною не наспівуй. Що, Сашко з дівчиною посварився? Щось я її серед гостей не бачу!
— Яка ще дівчина? — зло відрубала Лариса. — Згадала! Ну, зустрівся з нею раз-другий. А вона, як узнала, що чекати треба аж чотири роки, і ім’я його забула. То й добре — повернеться мій Сашко з армії, кращу знайде.
— Знайде чи ти йому знайдеш?
Лариса витримала паузу. Потому відповіла:
— Ходімо до гостей, забарилися вже.
Вже жеврів світанок, коли під вікном засурмили таксі. П’яненькі гості повиходили на двір, почали вмощуватися в салон двох автівок.
Сашко відвів убік Мишка.
— Ти пам’ятаєш, де Оленчин гуртожиток?
— Питаєш!
Сашко почав поспіхом інструктувати брата:
— Ми зараз всі поїдемо на вокзал, а ти побіжи до Оленки, віддай їй мого листа. Гаразд?
— Гаразд!
— Тільки мамі…- почав було Сашко.
Та Мишко навіть не дослухав:
— Та що ж я, маленький?
Сашко чуло обійняв брата:
— Ні, ти тепер залишаєшся за старшого. І Оленку захищатимеш замість мене. Домовились?
Мишко як зміг втягнув живота і молодечо відповів:
— Слухаюсь, капітане!
Надалі він залишився як не охоронцем, то хоча б зв’язковим між закоханими. Бо мати Сашка й чути про наречену сина не хотіла.
3Хто з дівчат чекав хлопця з армії, має пам’ятати, що все життя у них точиться від листа до листа.
Вже з перших же тижнів запам’ятовуєш розклад роботи листоноші. З нетерпінням перебуваєш вихідний, зате у понеділок можеш отримати не один, а декілька листів. А коли листів кілька діб нема — то такого краще не зазнавати.
Оленка писала Сашкові кожного дня. Конверти обирала «авіа», аби швидше домчали до коханого. А натомість отримувала непоказні, без марки конверти з печаткою військової частини. І які ж вони були жадані й очікувані!
Якось Оленка принесла до бібліотеки цілий стос листів, аби зачитати найцікавіші новини від Сашка.
Марта Артурівна сказала доброзичливо:
— Навіщо діставати листа? Ти ж їх, мабуть, до останньої літери завчила?
— Та вони ж його рукою написані! То я наче торкаюсь Сашка!
— Зрозуміло. Що то значить: закохані.
Оленка була ладна розмовляти про кохання цілодобово:
— Марта Артурівна! А ви кохали в своєму житті?
— А як же? Звісно, кохала! — Очі старенької бібліотекарки затягнуло мрійливим серпанком.
— Ви чомусь ніколи не розповідали про коханого. Він… загинув на фронті?
— На фронті. Тільки з другого боку фронту.
Оленка пополотніла:
— Невже він… запроданець?
Марта Артурівна журливо відказала:
— Ні, він підпільник. А я була його дружина — спочатку за легендою, а потім закохалися одне в одного. Я ж німкеня, то фашисти мені довіряли. Я в кошику й документи підпільникам носила, і зброю. Косу розпушу, зверху кошика пляшку горілки виставлю — і через піст. Вони горілку хапають. «Шнапс, шнапс!» волають. А далі й не дивляться. Так на пару з чоловіком і боролися проти «нового порядку». Тільки ж ми списків не залишали. Ото ж після війни до таборів потрапили й винні, й невинні.
— То він в таборі помер?
— Ні, його розстріляли фашисти після доносу одного покидька. Був тут один — Федір Громов. Вродливий, гад. Тільки що шрам прямо через ліву брів трохи його псував.
Оленка замислилася:
— Дивно. І мама розказувала про якогось запроданця з понівеченим обличчям. То ви так більше нікого й не покохали?
— Не до того було. Як чоловік загинув, нікому стало підтвердити, що я працювала на підпільників. Ми суворо дотримувалися конспірації: знати тільки одну особу з підпільного ланцюжка. Командний склад міг знати декількох осіб. Отож бо як в 1944-му Миколаїв звільнили, я потрапила на десять років в трудовий табір. Відбула з них дев’ять, а в 1953-му оголосили амністію.
— Шкода. Вибачте, що нагадала.
Марта Артурівна примружилась:
— Облиш. Я ж не намарно в війну попрацювала — задля таких, як ти. А все інше… Відболіло вже. Та й згодом розібралися, реабілітували. Тільки часу не повернеш. Ну, то що ж твій Сашко тобі пише?
Оленка охоче відповіла:
— Пише, а як же! Пише, що потрапив в учбовий загін тихоокеанського флоту. Там готують молодших зв’язківців для кораблів і підводних човнів. Вчиться гарно, відмінник бойової і політичної. А ще йому надали форму. Він мені фотографію вислав. Хочете подивитися? Такий красень!
Оленка почала нишпорити в сумочці. Раптом у неї виник позив блювоти. Вона не стрималась і виблювала на підлогу.
— О, вибачте! — Сказала ніяково. — Що це зі мною? Зараз я все приберу! Зараз!
Прожогом збігала за ганчіркою і почала витирати підлогу.
Та Марта Артурівна вивільнила її руки, взяла обидві долоні у свої і пильно подивилася їй в очі.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чому дзвенять цикади», після закриття браузера.