Читати книгу - "Гордівниця Злата"

Увечері, звільнившись від справ, лихвар вирішив поглянути на принесений графом браслет. Річ була непогана, шкода, якщо власникові вдасться її викупити. Фартинг повернув замок сейфа, відчинив важкі дверцята, обережно взяв оксамитову коробку і, зручніше вмостившися в кріслі, підняв кришку. Коробка була порожня.

— Що?! Хто?! Як?! — у нестямі від страху та обурення зарепетував лихвар.

Пожбуривши коробку вбік, він кинувся до сейфа й почав гарячково перевертати його вміст, сподіваючись, що коштовність якимось чином випала з коробки й закотилася у куток.

Поки Фартинг був зайнятий пошуками, Злата вистрибнула зі схованки і, прихопивши з собою листок з шифром, гарячково заметушилася, не знаючи, куди сховатися.

— Швидше сюди! — почула вона чийсь голос.

Крихітне волохате створіння підбігло до дівчини і, схопивши її за руку, потягло за собою. Щойно вони встигли сховатися за камінними ґратами, як лихвар повернувся лицем до кімнати і, обхопивши руками голову, несамовито закричав:

— Пограбували!

Віддихавшись, Злата обдивилася нового знайомого. Зросту він був невеликого й нагадував скуйовджений шматок хмари з величезними круглими очиськами.

— Ти хто такий? — запитала Злата.

— Я — домовий тутешній. Коргоруша. А ти хто?

— Мене звуть Злата, — відповіла дівчина і раптом похопилася: — Ой, а де ж папірець?

— Який папірець? Чи не той, що на підлозі валяється? — поцікавився Коргоруша.

Злата обережно визирнула з-за камінних ґрат, і серце її обірвалося.

— Упустила. Все скінчено! Тепер Фартинг залишиться непокараним, і всі мої старання даремні, — засмутилася вона.

— Не бійся, ми цей папірець старому скнарі не віддамо, — пообіцяв їй Коргоруша й хоробро побіг просто до листка, що лежав на підлозі.

Злата ледь не скрикнула, тому що саме в цей час лихвар помітив дорогоцінну записку й теж попрямував до неї.

Про те, що сталося, містом довго ходили різні чутки. Фартинг хотів підняти записку, але та сама собою зірвалася з місця й повільно попливла кімнатою. Долетівши до канделябра, листок завис над свічкою. Ніби скам’янівши, лихвар витріщив очі й мовчки дивився на те, що відбувається, лише відкриваючи рота, мов риба, викинута на берег. Коли папір торкнувся куточком полум’я і запалав, він отямився і з криком: «Нечиста сила!» — кинувся тікати з кабінету.

Дехто вважав, що ця історія — чистісінька вигадка і насправді нічого подібного статися не могло, але так чи інакше, а відтоді лихвар вів свої справи чесно й навіть зайнявся доброчинністю.

А тим часом домовий потайними лазами й простінками привів Злату до своїх апартаментів. Коргоруша був господар домовитий і тяг до свого житла все, що погано лежить. Чого тут лише не було: і ґудзики, і клаптики, і наперстки, і навіть ложечка від сільнички.

Дівчина й домовий довго потішалися над переляком лихваря.

— Тільки не розумію, як же Фартинг тебе не помітив? — дивувалася Злата.

— Ну й уморила, — хапаючись за боки, пирскнув від сміху Коргоруша. — Де таке видано, щоб людина домового угледіла? Та я можу хоч комаринського перед його носом витанцьовувати, він і вухом не поведе.

— Так я ж тебе бачу! Що ж, я і не людина більше? — розгубилася Злата.

Домовий уважно подивився на неї та пояснив:

— Ти — інша справа. На тобі печать чарів лежить. Однак солов’я байками не годують, — похопився Коргоруша й почав накривати на стіл.

Щедро виклавши перед Златою усе, що мав, він заварив чай і, розливши його у наперстки, які правили йому за склянки, почав частувати гостю.

— Удвох ми славно заживемо, — замріяно промовив домовий, відсьорбуючи з блюдечка.

— Ні, мені у тебе затримуватися не можна. Мені треба співака знайти, — відмовилася Злата.

— Тоді усе в порядку. Більше тобі квапитись нікуди. Можеш вважати, що ти його вже знайшла, — просяяв Коргоруша.

— Де він? — ледь чутно прошепотіла Злата.

— Він перед тобою, — набравши молодецького вигляду, оголосив домовий. — Якщо треба, я тобі хоч цілими днями співатиму.

— Оце вже ні, кудлатий, співай для себе, а я собі іншого співака пошукаю, — засміялася Злата.

— Як хочеш, — зітхнув Коргоруша й додав: — Усе одно проти ночі йти нема чого. Лягай спати, ранок покаже.

Злата зібралася в дорогу ще вдосвіта й попросила домового провести її на вулицю. Той неохоче погодився. Вони довго кружляли й плутали по простінках, поки, нарешті, знову не опинилися в оселі Коргоруші.

— Мабуть, звернули десь не там, — в удаваному здивуванні скрикнув домовий і, з надією