Читати книгу - "Останній пророк"

Цілу ніч перебував Захарій у розгойданій півдрімоті. Підносився на вершки сонних хвиль і спадав у прірву пробуджень, кожного разу хапаючись, од болю й помороки, за розбурхане серце. І лише коли віконце засірілося передранковою плямою — тоді лише упірнув він у безвидивний сон. Може й спав би так без кінця-краю, але чиїсь обережні руки витермосили його:

— Час уже, достойний Захарію! Купіль готова!

Висохлий від років, ґудзуватий, наче старе оливне дерево, Йонатан, прислужник при священичій купелі, підводить його обережно попід пахви. Але Захарій нараз сам очманіло вискочив з постелі й захитався. Загуло в ухах, потемніло в очах, а ноги підломилися, наче в безсуглобних колінах. Він упав би навзнак, якби не приправлені Йонатанові руки.

— Захарію! Тобі зле? Може не підеш до купелі? Маю покликати рофу? — боязко запитав Йонатан у гарячкові очі священика. Але Захарій заперечливо захитав головою:

— Ні, ні Йонатане! Не треба лікаря! Дай мені краще напитися! — він знову сів на постіль і напився вчорашнього питва. Сьогодні воно було тепле й здавалося огидним, але від нього зробилося знову краще. Устав, глибоко втяг у себе повітря і зробив кілька кроків до виходу. Йонатан ухопив його під руку:

— Підемо до купелі, Йонатане!

Обережно звів Йонатан Захарія зі східців, і обидва попростували через порожній уже двір до переходів, що провадили в глибину дому, де була купіль. Захарій спирався на Йонатанову руку, хоч йшов легко. Але на поклики довколишнього світу його істота, відчував, не мала сили відповідати. Дивне почуття байдужої безтілости почало охоплювати його. Поволі зникали кудись ноги: щемлива затерплість крадькома опановувала кінчики пальців, ступала до колін, щораз вище, вище, аж по бедрах. З ногами разом почали відмирати й плесна рук, аж заніміли до самих пліч, і, нарешті, зникло все тіло, немов кудись розплилося. Залишилася одна голова, навіть не голова, а тільки-но споєна зором свідомість довкілля. Захарій не дивувався, не лякався свого стану. Йому навіть легше стало, не відчуваючи тіла. Лише йшов, як сама байдужість, дивлячись перед собою нерухомими очима. Зустрічні шанобливо вступалися їм з дороги. Довго так ішли священик з левітом по переходах і терасах. Купелі левітського дому були й храмовими, і через них левітський дім зв’язувався з храмом. Нарешті спинилися на одній з терас. Бо раптово яскравість ранкового сонця, що бризнула в одвиклі за ніч очі, струсила Захарієвим тілом. Піднісши руку проти сонця, він затінив очі й спинився. І враз зникли чари задубіння.

Сонце вже на дуба стояло над сходом, і Єрусалим лежав перед Захарієм в золотистому сяєві поранку. Вулиці, що вели до архум, сіріли вже від натовпу прочан. Кожен спішився попасти якнайскоріше до храмових воріт, дістатися до передніх рядів двору поганців, скорше принести свою жертву, приготований дар. Декотрі ще звечора зайняли були своє місце перед храмовою брамою зі своїми живими офірами й ночували перед нею. Окремі викрики й неокреслений людський гамір, мекання молодих ягнят, мукання телят, і воркування горлиць — все це зливалося здаля в рівномірний, невиразний гук, що шумом моря підносився знизу до Захарієвої тераси-скелі. А хвилі людського потоку безперестанно вливалися через широкі ворота біло-сірими смугами, і храмове довір’я приймало їх, як безбережне Велике море.

Це видовисько було Захарієві не впершину. Кожен раз на своїх чергах, ідучи з левітського дому до храмової купелі чи назад, бував він із цієї тераси свідком хвилювання ізраельського моря. І завжди із захопленням дивився на нього, вщерть сповнюваний почуттям великої релігійної спільноти. Це вони, ці хвилі народної віри в непорушність і святість закону, віри в союз Вишнього з вибраним народом, сильніші й могутніші від усіх леґіонерів Риму й когорт Заходу. Ах, як правдиво порівнює Давид Ізраеля з горлицею. Бо як горлиця рятується крилами від хижости яструба, так від хижости часу врятує себе Ізраель законом. Усе йде, все минає!.. Лише поки оці хвилі віри плюскотять тут об ці стіни, на подвір’ї цього храму, перед цими пілонами й терасами, — доти час ітиме беззвучно повз них, і сама вічність буде з острахом пролітати над їхньою незмінністю. Аж поки прийде Той, ім’я якому Предивний, Порадник, Бог міцний, Батько вічности, Володар миру, Цар Ізраелю!.. Гордістю й самопошаною сповнялося тоді серце священика. Бо що може бути достойнішого, як стояти перед цим морем? Бути його представником перед Вічним і Єдиним?

Тепер, сьогодні, не було вже нічого з тих спокійних думок і зрівноваженого відчуття. На їхньому місці роззявилася пащека незбагненної безодні. Сором і образа одного лише дня перекинули до неї хитку вічність, і тепер із глибини, з темної прірви безнадійности, шкірив час свої хижацькі зуби: «Що матимуть нащадки з сорому й ганьби предків?..» І так би, може, з тужним тиском безнадійности стояв і стояв Захарій на терасі, якби Йонатан не торкнувся чемно його ліктя: в купелі чекають.

Купіль мало освіжила Захарія. Навпаки, хоч і прояснішала свідомість, але озвалося серце. Бо кожного разу, коли мозок прошивала свідомість учорашнього дня, — серце здригалося почуттям утрати, здригалося так, наче в раптовому страху відчахувалося перед безоднею. Так, це воно стріпувалося жалем за згубленими днями рівноваги, миру й спокою, стискалося передчуттям якоїсь грізної невідкличности, чорної, бездонної незбагнутости. Чергові левіти, обслуговуючи Захарія, були б раді дізнатися від нього більше про події, ніж ті чутки, які кружляли по храмі. Але мертво-зосереджений погляд священика сповнював їх острахом. Надягали одяг, підперізували, вирівнювали бганки —