Читати книгу - "Останній пророк"

— Та хто ж ти нарешті? З голосу — ще молодик, по руках — міцний муж. Ти належиш, мабуть, до храму? Пророчий учень чи слуга?

— Ніхто з тих, що ти думаєш, Захарію. Але як уже так хочеш знати, то скажу тобі. Я — слуга того, хто йде!

Захарій аж підскочив на ліжку, так прудко сів. І його запити спалахнули пристрастю:

— Післанець Месії?..

— Ні!

— Хіба ж не Месія має прийти?

— Перед Месією має прийти інший!

— Знаю. Ангел Господень. Приготовити шлях йому. Ти його бачив? Він уже йде? Говори!..

Гарячою шепотінню падали Захарієві слова. Він знайшов чужинецьку руку і стиснув її.

— Не розумію тебе. Ти слуга — й не знаєш, хто твій пан! Ти післанець і не знаєш піславшого тебе!.. Говори!..

— Слуга лише мусить бути приправленим прийняти свого пана. Але не мусить знати, коли і звідки він об’явиться. Може й не бачити його ніколи, Захарію! Лише знати, лише чекати, лише приправлятися, Захарію! Ми ж не лише готуємося самі, але й торуємо шлях йому…

— Як торуєте? То ти не один? Скільки вас? Хто ви?..

— На жаль, нас ще мало. Але ми скупчуємося там, де треба викликати спір, суперечку, сварку, повстання…

— То ти таки зелот!

— І так, і ні. Зелоти роздмухують повстання проти римлян. Ми ж роздмухуємо незгоду між нашим народом.

Захарій відшарпнувся від чужинцевої руки. Від несподіванки він занімів. Чи ж справді він чув це жахливе признання?

— Що ти говориш? Що кажеш, чужинче? Схаменися! Хто вклав тобі в серце ці жахливі наміри? Чекаємо на Месію і мусимо зустріти його розбратом і братовбивчою війною? Так маємо зустріти Його?

— Ти сказав! Так маємо зустріти Його, — тверді і грізні ноти зачув Захарій у чужинцевому шепоті. — Бо інакше ніколи не зустрінемо! Треба спору й розбрату, треба війни й братовбивства! Щоб із кров’ю витік гній з душі народу. Щоб здорова й міцна могла вона зустріти Месію!..

— Замовчи, замовчи! Ти — божевільний! Ти злочинець!..

— Добре! Я мовчатиму! Казав же я тобі, що ти не зрозумієш мене. Бо ці думки не для тебе, а для твоїх лише синів чи внуків.

— Замовчи! Я не маю синів, не маю внуків! Добре, що не маю! Було б нещастям, якби вони мали такі думки! І таку поведінку! Це ж злочин! Це образа храму й закону! Це спокушування самого… Єдиного!..

— Досить! Заспокійся, Захарію! Твоє обурення нічого не варте. Буде не так, як ти хочеш. Бо лише з вогню і крови виростає правда! Перед Месією ще прийде пророк — і він принесе народові пізнання цієї правди. А ми будемо його вірними слугами. Ми вже його слуги! Як ті, що на Мойсеїв наказ ішли через нарід і вогнем та мечем чистили його від власної зіпсованої крови… Річками текла вона тоді… Пригадай лише собі, священиче Захарію!.. І лише потому прийшла обіцяна земля!.. Прощай!..

Тінь хитнулася над Захарієм, шелестливі кроки подалися геть, зашарудів засув, відслонена завіса прояснила на мить покій. Все стихло, Захарій залишився сам. Він знову ліг горілиць, але ціла його істота була проти відпочинку. Серце підскакувало в грудях, як попелюха, що підстрибує по дорозі. Кудись поділася втома, й думки завирували сполоханими птахами. За один день і стільки подій! За один лише день! Ще вчора був вечір на гебронській леваді, ще вчора були думки десятилітніх звичок і мудрости. Сьогодні від цього не залишилося й сліду! Напад за Етамом, зустріч з в’язнями в Єрусалимі, чужинець, страшний і жорстокий, у цій кімнаті… Почуття власної безсили й пекучої образи стиснули серце. Ніби варварський п’ястук упав знов. Але вже не на обличчя, а на оголене серце. П’ястук нахабного чужинця. Упав удруге — й у кімнатній тиші пролетів стогін в’язнів. Утретє — й над юрбою знявся гострий викрик жінок. Захарій струснувся: він пізнав цей крик. Це не був вигук чужої жінки. Це кричала Елісеба. Це били всіх жінок його народу. Всіх тих, що вчора молилися на межах і левадах обіцяної землі за її добро й щастя нащадків.

Наче гостра довга голка прошпигнула Захарієві серце. Він обома руками схопився за груди. Здавалося, що як не стримає, не стисне їх обручем обіймів, то луснуть ребра і сполоханий птах вирветься на простір. І в цім напруженні болючого зрозуміння побачив над собою Елісебине обличчя. Схилилося над ним, наближалося до нього, але не дивилося на нього. Очі гостро вдивлялися поза стіни кімнати, а з затиснутих уст пливли нечутно шорсткі, колючі слова:

— Однята від доньки Сіону вся краса її, сягнув ворог рукою своєю на всі дорогі речі мої! Сини мої вигублені! Діти мої й юнаки в неволі! За ними ридаю я, з очей моїх линуть сльози! Бо далеко від мене потішитель мій, що потішив би душу мою! Зглянься надо мною, о Боже, бо страшно мені! Зглянься, Господи,