Читати книгу - "Сповідь суперниці"

Я сів поряд із нею та почав свою розповідь.

Ще коли я щойно прибув до Палестини, там багато говорили про молодого лицаря Гі Д’Орнейля, що його сам король Бодуен наблизив до своєї персони, ним повсякчас захоплювався. Він входив до штату особистих королівських охоронців, казали, що нема ліпшого майстра бою на мечах. Лицар Гі не просто рубав, він розробив складні прийоми захисту й нападу, особливу тактику бою, і людям здавалося, що його клинок відчуває душу господаря, сам знаючи, як вести атаку. Раніше в поєдинку на мечах перемагав той, хто був сильніший фізично, — тепер воїни, які вчилися у Гі Д’Орнейля, казали, що перемагає лише майстерніший і спритніший.

Я тоді дуже захоплювався військовими мистецтвами. Мій Пенда навчив мене давнього саксонського бою з сокирою, воїн-араб тренував у метанні ножів, а кінної атаки зі списом я навчався у найбільшого магістра Гуго де Паєна, командора ордена Храму. З мечем я так само чимало тренувався, але раз-по-раз чув: аби пізнати справжню красу сутички з мечем, необхідно взяти урок у цього відчайдушного молодика Гі.

Мені дуже кортіло з ним зустрітися, проте доля весь час розводила нас. Адже в Святій Землі вести осіле життя не вдається, постійно кудись мчиш, десь несеш службу, б’єшся. І так уже виходило, що коли я бував у Єрусалимі, Гі Д’Орнейль ніс службу на кордоні, а коли я від’їздив у справах Ордену, він бував при дворі короля Бодуена або супроводив його величність у поїздках.

А потім трапилося нещастя. Бодуен Єрусалимський гостював у графа Моавського, і з ним був вірний Гі Д’Орнейль. Граф Моавський влаштував полювання для Бодуена, але під час ловів король, захопившись цькуванням, перетнув кордон графства і був полонений турецьким еміром Балоком. Це була величезна ганьба для всього християнського світу. Ганьбу трішки применшувало те, що на місці, де короля схопили, відбулося справжнє побоїще. Охоронці його величності стояли за свого сеньйора до смерті, й земля була просто всіяна їхніми трупами. Та й трупами турків теж. Проте слідів Гі Д’Орнейля знайдено не було. Він просто зник. Тому всі вирішили, що саме він був тим Іудою, який навів людей Балока на короля.

У тому балансі рівноваги сил в Палестині, коли світ християн і сарацинів так тісно переплетений, зрада — річ не найдивніша. І ніхто не сумнівався, що Д’Орнейль зрадник. Його затаврували ганьбою, прокляли та взялися до справи нагальнішої — збирання грошей на викуп короля та охорону кордонів його володінь.

Майже два роки ми нічого не знали про Гі Д’Орнейля. Потім король утік з полону і його радісно зустріли як християни, так і піддані-мусульмани. Тоді Бодуен побіжно згадав, що Гі відчайдушно бився за нього, вбив чимало воїнів-сарацинів, але врешті-решт на нього накинули аркан і емір Балок наказав доставити до нього живим такого майстерного воїна. Пізніше стало відомо, що Гі прийняв мусульманство і живе у еміра в пошані. У будь-якому разі ім’я його залишилося проклятим і люди плювали, згадуючи його.

Минув іще один рік. І до нас дійшла звістка, що в районі Едеського графства і земель атабега Алеппо з’явилася ватага, яка чинила відчайдушні набіги на караванні шляхи. Атабег був у мирі з королем Єрусалиму і звернувся до Водуєна з проханням допомогти йому знешкодити розбійників, які завдавали його торгівлі таких втрат. Особливу нагороду він призначив за голову ватажка розбійників — Чорного Сокола, як називали його місцеві жителі. Робота такого штибу, тобто знешкодження розбійників, завжди випадала на долю тамплієрів. І магістр Ордену Храму доручив це завдання мені.

Я не розповідав Ріган, скільки часу ми полювали на людей Чорного Сокола, як довго вони залишалися невловимими і зникали, немов розчинялися межи каміння Сирії, коли ми були впевнені, що вже оточили їх. Але я повідав їй, що мимоволі ми перейнялися повагою до їхнього ватажка, захоплювалися його тактикою, спритністю, відвагою. Ми не соромилися висловлювати своє захоплення вже тому, що напасники грабували тільки купців-арабів, але жодного разу не образили паломників-християн. А для нас, християн Святої Землі, це багато важило. І хоча ми зобов’язані були охороняти каравани союзників-мусульман, але, по суті, співчували Чорному Соколу.

— Але якось, — провадив я, — ми таки зіткнулися з ватагою і вступили в сутичку. Розбійники виявилися набагато чисельнішими, ніж ми очікували, вони ліпше знали місцевість. Ми потрапили в пастку, опинилися в оточені. Я бачив, як один за одним гинули мої соратники, поки сам не був поранений і не впав із коня.

Прийшов я до тями в якійсь печері. Був такий кволий від втрати крові, що ледве міг поворухнутися, і зі свого закутка спостерігав, як бенкетували розбійники, як веселилися і ділили здобуте в сутичці. І тоді я побачив його. Відразу зрозумів це ватажок. Він був спокійний і величавий, не брав участі в загальному тріумфуванні, сидів осторонь, і погляд його був відсутній, навіть сумний. Одягнений був, як кочівники-бедуїни: на голові запинало, прихоплене навколо лоба повстяним кільцем, одяг східного крою, широкі шаровари. З вигляду молодий, смаглявий і чорноокий, але щось у його рисах підказало мені: він не араб, а європеєць. Ватажок невдовзі відчув мій погляд, і очі наші зустрілися. Скільки туги було в тих бездонних темних очах!

Він підійшов, заговорив зі мною бездоганною нормандською. Суть його слів зводилася до того, що він знає, хто я. Тому мені й подаровано життя — за лицаря-тамплієра заплатять добрий викуп. Був він навіть люб’язний, та я тільки буркнув щось у відповідь, а тоді не втримався і сказав, мовляв, горіти йому в пеклі за зв’язки з нехристами, гірше того, з розбійниками. Проте ці слова наче й не зачепили його. Усміхнувшись, ватажок зазначив, що це йому й без мене відомо, і в голосі його так само лунала туга.

Тоді я ще не знав, що це Гі Д’Орнейль. Коли ж розбійники привели до мене лікаря-араба, щоб оглянути мою рану, той бовкнув, що Чорний Сокіл колись служив у християн, а потім жив під опікою еміра Балока, поки не став на шлях розбою. Тут мене й осяяв здогад.

За декілька днів загін Чорного Сокола знову вистежили воїни