Читати книгу - "Необхідні речі"

(завдання)

щось, що люди – наприклад, мама чи тато – не зовсім схвалюють, живопліт – найкраще, що лише може бути.

Минуло пів хвилини, двері не відчиняли. Поки добре… та краще перестрахуватися, ніж потім шкодувати. Він знову натиснув дзвінок, цього разу двічі, тож із нутра будинку долинув звук «Дінь-дон! Дінь-дон!».

Усе одно нічого.

Гаразд. Усе досить добре. Фактично все цілком чудово й максимально чотко.

Можливо, й цілком чудово та максимально чотко, але Браян не стримався й знову роззирнувся – цього разу злодійкувато, – поки вів велосипед, не піднявши стійку, між будинком і гаражем. У цій зоні, яку хлопці з компанії «Сайдинг і двері від Діка Перрі» називають підворіттям, Браян знову припаркував велосипед. Тоді зайшов на задній двір. Серце калатало як ніколи. Іноді в нього тремтів голос, коли так сильно билося серце. Він сподівався, що, якщо місіс Джерзик на задньому дворі, садить цибулини квітів чи щось таке, голос під час розповіді про підписки так не тремтітиме. Якщо тремтітиме, вона може запідозрити, що він бреше. А це може призвести до такого лиха, про яке він навіть думати не хоче.

Позаду будинку Браян зупинився. Бачив частину заднього двору Джерзиків, але не весь. І раптом затія перестала здаватися такою веселою. Раптом це здалося злим розіграшем, не більше, проте точно не менше. У голові прорвався тривожний голос: «Браяне, може, просто сядеш на велосипед і чкурнеш звідси? Їдь додому. Випий склянку молока і добряче все це обдумай».

Так. Це здавалося вельми доброю – вельми розумною – ідеєю. Він уже був почав дійсно обертатись… а тоді йому явився образ, безмірно потужніший, ніж той голос. Він побачив довгий чорний автомобіль – «кадиллак» чи, можливо, «лінкольн-марк IV», – який зупиняється перед його будинком. Відчиняються двері, і з салону виходить містер Ліленд Ґонт. Лише містер Ґонт одягнений уже не в куртку-смокінг, як у Шерлока Голмса з тих історій. Містер Ґонт, що тепер крокує на горизонті Браянової уяви, у грізному чорному костюмі – костюмі організатора похорону, – а обличчя в нього далеко не приязне. Темно-блакитні очі ще більше потемніли від гніву, а губи оголили криві зуби… але не в усмішці. Довгі тонкі ноги маршують по доріжці в бік переднього входу Расків, а чоловік-тінь, пришпилений до них, скидається на повішеника з фільму жахів. Підійшовши до дверей, він не натисне дзвінок, о ні. Він просто ввірветься всередину. Якщо Браянова ма спробує стати йому на заваді, він її відштовхне. Якщо Браянів тато спробує стати йому на заваді, містер Ґонт його вирубить. А якщо Браянів молодший братик, Шон, спробує стати йому на заваді, то містер Ґонт шпурне його через весь будинок, ніби квотербек «аве марію»[35]. Він кинеться нагору, горлаючи Браянове ім’я, а троянди на шпалерах зів’януть, коли по них пробіжить тінь-повішеник.

«Він і мене знайде, – подумав Браян. Коли він стояв збоку біля будинку Джерзиків, його обличчя слугувало етюдом у переполошених тонах. – Навіть якщо ховатимусь. Навіть якщо втечу аж до самого БОМБЕЯ. Він і там мене знайде. А коли це станеться…»

Він спробував заблокувати цей образ, вимкнути його, та не міг. Він побачив, як очі містера Ґонта розростаються, перетворюються на блакитні розколини, глибина яких сягає далеко-далеко в якусь мерзенну індигову нескінченність. Він бачив довгі руки містера Ґонта, з химерно рівними пальцями, що перетворюються на кігті, опускаючись йому на плечі. Відчув, як від дотику на шкірі виступають сироти. Почув рев містера Ґонта: «У тебе є дещо моє, Браяне, і ти за це не заплатив!»

«Я віддам! – почув він власний крик у бік викривленого полум’яного обличчя. – Будь ласка, будь ласка, я віддам, віддам, лише не робіть мені боляче!»

Браян повернувся в реальний світ, затурканий, як і тоді, коли у вівторок вийшов із «Необхідних речей». Відчуття зараз були далеко не такі приємні, як тоді.

Він не хотів віддавати картку Сенді Коуфекса, у цьому річ.

Він не хотів, бо вона його.

8

Майра Еванс ступила під навіс «Необхідних речей» у ту ж мить, як син її найкращої подруги вийшов на задній двір Вілми Джерзик. Погляд Майри, спершу собі через плече, тоді вздовж Мейн-стріт, був навіть злодійкуватішим, ніж погляд Браяна на Віллоу-стріт.

Якби Кора – яка дійсно її найкраща подруга – знала, що вона тут і, що важливіше, чому вона тут, то, мабуть, більше б ніколи з Майрою не заговорила. Бо Корі також хотілося мати ту фотографію.

«Не зважай», – подумала Майра. Їй спали на думку дві приказки, обидві начебто чудово підходили для цієї ситуації. «Хто перший, того й капці», – заявляла перша. «Очі не бачать, серце не болить», – стверджувала друга.

І все одно, перш ніж вирушити в центр, Майра вдягнула великі окуляри «Фостер Ґрант»[36]. «Краще перестрахуватися, ніж потім побиватися», – ще одна вартісна порада.

Тепер вона повільно підібралася до дверей і роздивлялася табличку, що там висіла: ВІВТОРОК І ЧЕТВЕР – ЛИШЕ ЗА ПОПЕРЕДНЬОЮ ДОМОВЛЕНІСТЮ

У Майри не було домовленості. Вона прийшла сюди нічого не обдумуючи, гнана дзвінком від Кори, що відбувся хвилин двадцять тому.

– Я весь день про це думаю! Я просто мушу собі її мати, Майро… треба було в середу купити, але в мене лише чотири долари в сумочці було, а я не знала, чи візьме він особистий чек. Сама знаєш, як то незручно, коли не приймають. Картаю себе відтоді весь час. Та шо там, я й очей не стулила минулої ночі. Знаю, ти, мабуть, думаєш, що я здуріла, але так і є.

Майра й близько не вважала її здурілою і знала, що це правда, бо й сама минулої ночі очей не склепила. І з боку Кори неправильно припускати, що фотографія мусить належати їй лише тому, що вона побачила її першою – так, ніби в неї на це якесь Богом дане право чи що.

– Все одно не вірю, що вона її першою побачила, – пробурмотіла Майра сердитим тоном. – Я думаю, що це я перша побачила.

Питання, хто першою побачила ту смаковиту фотографію, все одно спірне. Неспірною була думка Майри про те, як вона почуватиметься, коли заходитиме в дім Кори й бачитиме ту фотографію Елвіса над камінною полицею, одразу між Кориною керамічною фігуркою Елвіса й Кориним порцеляновим пивним кухлем з Елвісом. Коли вона собі це уявляла, шлунок Майри піднімався десь аж під серце й зависав там, скручений, ніби волога ганчірка. Так само вона почувалася під час