Читати книгу - "Кім"

Кім рвонувся було услід за Ламою, але стримався. З вулиці не пролунало ні звуку. Лама зник.

Кім спокійно влаштувався на капелановому ліжку. Принаймні, Лама обіцяв, що він залишиться з жінкою-раджпуткою з Кулу, а решта не мало ні найменшого значення. Йому подобалося, що двоє жерців так переполошилися. Вони довго розмовляли упівголоса, отець Віктор пропонував якийсь план містерові Бенету, а той схоже, заперечував. Все це було дуже нове і захопливе, але Кім хотів спати. Вони наскликали людей у намет — один із них, вочевидь, був полковником, як і пророкував Кімів батько, — і ті поставили йому силу-силенну питань, в основному про жінку, яка доглядала за ним, і на всі Кім відповів правдиво. Вони, схоже, не вважали ту жінку доброю опікункою.

Зрештою, це був його найновіший досвід. Рано чи пізно, якби захотів, він міг повернутися назад у велику, сіру, безформну Індію, подалі від наметів, священиків і полковників. Хай там як, якщо сагиби хочуть нових вражень, то він докладе всіх зусиль, щоб їх здивувати. Він же також білий чоловік.

Після довгих розмов, які Кім не міг зрозуміти, його передали сержантові, з суворим наказом не дати хлопцю втекти. Полк мав іти далі на Амбалу, а Кіма мали відправити, частково за рахунок ложі, а почасти за кошт пожертв, у місце під назвою Санавар.

— Це диво з див, полковнику, — підсумував отець Віктор, проговоривши без перерви протягом десяти хвилин. — Його буддистський друг ушився, щойно отримав моє ім’я та адресу. Я не розберу, чи він буде платити за освіту хлопчика, чи він готує якесь чаклунство з власною метою, — тоді він звернувся до Кіма. — Ти ще будеш вдячним своєму другу Червоному Бику. Ми зробимо з тебе людину в Санаварі, хоч би й ціною того, що тебе зроблять протестантом.

— Неодмінно, авжеж… неодмінно, — додав Бенет.

— Але ви не підете на Санавар, — відказав Кім.

— Але ми підемо на Санавар, хлопче. Це наказ головнокомандувача, який на дещицю важливіший, ніж син О’Гари.

— Ви не підете на Санавар. Ви підете на свою війну.

Усі в наметі зареготали.

— Коли ти знатимеш свій рідний полк трохи краще, Кіме, ти не будеш плутати лінію маршу з лінією фронту. Ми сподіваємося, що колись підемо на «свою війну».

— Оа, я знаю то всьо.

Кім знову поцілив навздогад. Навіть якщо вони і не йшли на війну, то принаймні, вони не знали того, що він почув у розмові на веранді в Амбалі.

— Я знаю, що ви зараз не на війні. Але я кажу вам, що, як тільки ви прийдете до Амбали, вас пошлють на війну… нову війну. Це війна восьми тисяч чоловіків, а ще гармат.

— Оце чітко. То ти до всього ще й пророкуєш? Візьміть його з собою, сержанте. Візьміть одяг для нього у барабанщиків, і подбайте, щоб він не вислизнув крізь пальці. Хто сказав, що часи чудес минули? Ну, я вже, либонь, піду спати. Мій бідний мозок не витримує.

За годину Кім сидів у дальньому кінці табору, тихий, як дикий звір, увесь вимитий, у жахливому шорсткому вбранні, яке дряпало йому руки й ноги.

— Дивовижне «пташеня», — сказав про нього сержант. — Він виникає під опікою жовтоголового жерця на козлячих ногах, має на шиї папери з ложі свого батька і торочить про бозна-якого Червоного Бика. Цап-брахман випаровується без пояснень, а оцей ось сідає, схрестивши ноги, на капелановому ліжку і віщує криваву війну для всіх людей. Я просто прив’яжу його за ногу до стовпа в наметі — на випадок, якщо він буде втікати через дах. Що ти там кажеш про війну?

— Вісім тисяч чоловік, не рахуючи пушкарів, — повторив Кім. — Дуже скоро ви побачите.

— Ну, дякую, бісеня! Лягай отам між барабанщиками і давай люлі. Ці два хлопчики будуть стерегти твій сон.

Розділ 6

Колись було за морем,

Друзяки, добре нам —

За золото обманки

Збували дикунам.

Ген тищу миль на південь

І тридцять літ назад

Не знав ніхто Вальдеса,

А я їм був — як брат.

(Пісня Дієґо Вальдеса)[85]

Зранку-ранесенько білі намети згорнулися і зникли, бо маверікці рушили навпрошки до Амбали. Вони не пройшли повз місце відпочинку. Кім брів поряд із обозним возом під перехресним вогнем кпинів вояцьких дружин, і почувався вже не так упевнено, як відразу. Він виявив, що з одного боку за ним пильнував отець Віктор, а з іншого — пан Бенет.

Перед полуднем колона зупинилася. Під’їхав верхи на верблюді черговий і вручив полковнику листа. Той прочитав його, і щось сказав до майора. Навіть Кім, перебуваючи за півмилі у хвості колони, почув хвилю хрипких і радісних вигуків, яка докотилася до нього крізь густий пил. Потім хтось ляснув його по спині з криком:

— Розкажи, як ти знав, ти, мале чортове поріддя? Отче, дорогенький, допильнуйте, хай він скаже.

Поруч загойдався поні й Кіма витягли на луку сідла до священика.

— Тепер, сину мій, твоє пророцтво минулої ночі збулося. Нам наказано завтра вирушати з Амбали на фронт.

— Що таке? — спитав Кім, бо ж слова «вирушати» і «фронт» були новими для нього.

— Ми йдемо на «свою війну», як ти напророкував.

— Звичайно, ви підете на свою війну. Я ж казав учора ввечері.

— Так, казав, але ж, вражі сили, звідки ти це знав?

Кім зблиснув очима. Він заціпив зуби і кивнув, вдаючи, наче знає щось таке, чого не можна казати. Капелан їхав у хмарі пилу, а рядові, сержанти й молодші офіцери показували пальцями на хлопчика. Полковник у голові колони подивився на нього з цікавістю.

— Це були, певно, якісь базарні чутки, — мовив він. — Але навіть тоді… — Він звірився з папером у руках. — Хай йому грець, рішення було прийнято лишень протягом останніх сорока восьми годин.

— І багато ще є таких, як ти, в Індії? — спитав отець Віктор. — Чи то ти такий собі lusus naturae[86]?

— Тепер, як я вже все сказав, — відповів хлопчик, — дасте мені повернутися до мого старого? Якщо він не залишиться з тією жінкою з Кулу, то я боюся, що він помре.

— Наскільки я зміг розгледіти, він може подбати про себе так само, як і ти. Ні. Ти приніс нам удачу, ми збираємося зробити з тебе людину. Оце посаджу тебе назад до обозного воза, а ти приходь до мене ввечері.

Решту дня Кім був об’єктом ретельного