Читати книгу - "Тiм Талер, або Проданий смiх"

- Тунцiв нам привозять турки, - пояснив вiн Тiмовi. - Майже задарма купуємо. Трiска - з Iсландiї. З неї ми маємо найкращий зиск. Барабульки, каракатиць та сардини постачають нам iталiйцi й тутешнi грецькi рибалки. На них багато не заробиш. Але ходiмо далi, пане Талер, ходiмо далi!

Троч нiби сп'янiв на тому ринку.

Вони пiдiйшли до тинькованої стiни, де були розвiшенi оббiлованi вiвцi.

- Це вiвцi з Венесуели, - сказав барон. - А отих-о свиней куплено в Югославiї. Дуже вигiдно.

- А в Грецiї, крiм риби, є й ще щось? - спитав Тiм.

- Аякже, - засмiявся Троч. -Дещо є. Родзинки, вино, банани, печиво, маслинова олiя, гранати, вовна, сукна, iнжир, горiхи, баклажани, боксит.

Троч виголосив той перелiк урочисто, немовби родовiд царя Давида з бiблiї. Тим часом вони з Тiмом уже опинились у сирному ряду, де на столах лежали гори бiлого сиру. Весь час Тiм iз Трочем мусили проштовхуватись помiж натовпом галасливих продавцiв та покупцiв.

У рибних рядах вони чалапали по калюжах, де плавали кiльця покришеної цибулi; бiля овець обходили розлиту кров, а там, де продавали овочi, земля була суспiль усiяна лушпинням.

Перед Тiмом пробiгло троє хлопчакiв. Ось вони привселюдно поцупили з дiжки по жменi маринованих маслин.

Нiкого те не вразило, навiть продавцiв, що тiльки гиркнули на хлопцiв злiсно й зразу ж знов пооберталися до своїх клiєнтiв. Малi злодюжки реготали.

Проблукавши добрих двi години по цьому ринковi-кошмарi, цьому величезному череву мiста-ненажери, серед цього закликання, галасу, штовханини, що так тiшила барона, Тiм вийшов звiдти зморений, очманiлий.

На баронiв знак пiд'їхала машина - цього разу менша, всього на четверо дверцят, i з чорними сидiннями.

Троч звелiв шоферовi їхати до вiзантiйського музею. Тiмовi вiн сказав:

- Вам там сподобається, пане Талер. Але я не скажу вам наперед чому.

Тiма те "чому" не дуже й цiкавило. Вiн був страшенно стомлений i голодний. Але нi слова про те не сказав.

Вiн не хотiв виявляти своєї слабкостi перед цим химерним гендлярем, що вiдкупив у нього смiх. Тому вiн набравсь терпiння й дав вiдвезти себе до вiзантiйського музею.

Картини, що до них барон пiдвiв Тiма, були так званi iкони.

Малювали їх, як пояснив йому Троч, здебiльшого ченцi, що сотнi рокiв додержувались у своєму мистецтвi все тих самих суворих правил.

Тiм дуже скоро здогадався, чого це барон привiз його сюди.

Намальованi на iконах обличчя з великими застиглими очима й довгими носами, що дiлили овали тих облич на двi рiвнi половинки, не всмiхалися. Цим вони були подiбнi до блiдих голландських облич у "Палаццо Кандiдо" в Генуї. Тiмовi вони здавалися жахливими. Коли Троч на цiлу хвилину затримав його перед iконою святого Георгiя, де був намальований вершник у криваво-червоному плащi на тлi похмурого оливково-зеленого гiрського краєвиду, Тiм промурмотiв собi пiд нiс прислiв'я Джоннi: "Навчи мене смiятись, порятуй мою душу!"

I диво дивне: згадавши Джоннi, Тiм раптом став дивитись на iкони зовсiм iншими очима. Враз вiн помiтив, що малярi-ченцi, не дозволяючи людям на своїх iконах смiятися, жити, цвiсти, все те дозволяли тваринам i рослинам. Поки Троч просторiкав про священнi правила богомазiв, Тiм познаходив на iконах смiхотливих собачок, грифонiв, що пiдморгували очима глядачевi, веселих пташок та усмiхненi лiлеї. I знов йому пригадався один вислiв - той, що вiн чув у ляльковому театрi в Гамбурзi: "Смiх людей вiд звiрiв вiдрiзняє". Тiльки тут смiялися якраз звiрi, а люди суворо, безжально вдивлялися у свiт, що не знав щастя.

На другому поверсi Троч зупинився поговорити з директором музею: того вже повiдомили про вiдвiдини багатiя-барона. I Тiм вiдчиненими дверима вийшов на невеличкий балкончик.

Звiдти вiн побачив на подвiр'ячку внизу маленьку дiвчинку, що креслила паличкою якiсь лiнiї на втоптанiй землi, а потiм викладала їх рiзнобарвними камiнчиками. Видно, вона щойно була в музеї, в тому залi, де виставлено мозаїки, i тепер теж по-своєму робила мозаїку.

Дiвчинка викладала з камiнчикiв обличчя, схоже на iкону, але на мiсцi рота було пiвколо, вигнуте догори: обличчя смiялося.

Та якраз коли дiвчинка неквапливо вставляла в те обличчя зелене око, надiйшов якийсь хлопець, глянув на майже готову картину, кисло скривився й човгнув по нiй ногою.

Обличчя було знiвечене.

Дiвчинка злякано глянула на руйнiвника, i з очей їй враз покотилися ряснi сльози.

Потiм вона, хлипаючи, покiрливо заходилася збирати свої камiнцi.

А хлопець стояв поруч, сховавши руки в кишенi, з чоловiчою зневагою в поглядi.

Тiм розлютився й хотiв був уже збiгти вниз, заступитись за дiвчинку, та, рвучко обернувшись, побачив перед собою барона, що, видно, теж спостерiгав усю ту сценку.

- Не втручайтеся, пане Талер, - усмiхнувшись, сказав Троч. Звiсно, цей хлопець учинив дуже негарно. Але так воно ведеться в свiтi. Так само по-варварському, як отой хлопець, важкi солдатськi чоботи розтоптують довершенi витвори мистецького генiя; та коли кiнчається вiйна, тi самi варвари, скривившись кисло, пiдписують кредити на вiдбудову зруйнованого. А ми на тому заробляємо. Наша фiрма, наприклад, пiсля вiйни реставрувала в Македонiї понад тридцять церков, i чистий наш прибуток iз того становить понад мiльйон драхм.

Тiм промимрив завчену фразу:

- Я запам'ятаю, бароне. Але зараз, - додав вiн, - менi хотiлось би пообiдати.

- Знаменита думка! - засмiявся Троч. - Я знаю тут один чудовий лiтнiй ресторанчик.

Навiть не глянувши бiльше нi на картини по стiнах, нi на дiтей на подвiр'ячку, барон попрямував до своєї машини, що стояла перед брамою музею. Тiм мовчки тюпав поруч нього.

В лiтньому ресторанi - на Тiмове здивування, вiн виявився зовсiм не такий розкiшний, як любив барон звичайно, - їх, низько кланяючись, зустрiли власник, директор i старший офiцiант. Барон говорив iз ними по-грецькому, проте до Тiма вiн звертався по-нiмецькому, їх провели до стола в куточку, постелили задля них снiжно-бiлу скатерку, поставили квiти й принесли з будинку ще один невеличкий столик для закусок. Усi вiдвiдувачi ресторану уважно, напружено стежили за тими готуваннями.

Деякi перешiптувалися, крадькома позираючи на Тiма.

- Що, моє фото й тут надруковане в газетах? - пошепки спитав хлопець.

- Аякже! - голосно вiдказав барон, - У Грецiї, пане Талер, нiчого так не шанують, як багатство,