Читати книгу - "Загадка старого клоуна"

притисли до вiкна. Я обома руками тримався за поручень i, коли автобус пiдкидало (а ви знаєте, як пiдкидає на заднiй площадцi), напружував усi сили, щоб спиною втримати людей i щоб не придушило Тусю. Правда, зусилля мої мало що давали. Туся раз у раз ойкала й кривилася.

— Скажи, а ти мiг би звершити подвиг? Якби вiйна була, революцiя чи щось таке? — несподiвано спитала вона мене тихо, почервонiла i, не чекаючи моєї вiдповiдi, сама за мене одразу сказала: — По-моєму, мiг би… А от я, мабуть, нi… Я така боягузка. I так болю боюся. Ой! Коли болить, плачу завжди.

Я знiтився. I ще з бiльшою силою вперся руками. Але автобус знову пiдкинуло, i Туся знову ойкнула.

Iгор Дмитруха i Валера Галушкинський при кожному струсi, навпаки, весело верещали, реготали й що-небудь вигукували:

— Космiчний корабель «Iкарус-62» вийшов на орбiту!

— Проходимо верхнi шари атмосфери!

— Перевантаження зростають.

— Братцi, я вiдчуваю невагомiсть! Мої ноги не торкаються пiдлоги!

— Мої ноги, ноги, ноги не торкаються пiдлоги! — заспiвав Iгор Дмитруха.

— Не торкаються пiдлоги мої ноги! — пiдхопив Валера Галушкiгаський.

Нарештi в динамiку почувся голос водiя:

— Площа Героїв «Арсеналу»! Шостий «Б», виходьте швидше! Не затримуйте автобус.

Ми висипали, як горох з мiшка.

Я не раз проїздив i проходив цiєю площею, але тепер якось по-особливому дивився i на станцiю метро «Арсенальна», i на пам'ятник-гармату на постаментi, i на самий «Арсенал» — на отi назавжди залишенi для iсторiї побитi кулями два нижнiх поверхи, а над ними, з такої ж червоної цегли, два верхнiх, недавно надбудованих. Над входом у музей барельєф: б'ються бiля заводських мурiв арсенальцi. I меморiальнi дошки.

— Заходимо, заходимо! Органiзовано! Парами! I не кричати, не бiгати, поводитись, як личить пiонерам! Заходимо! — командує Лiна Митрофанiвна.

Бiля маленького столика при входi, на якому лежить товстелезна книга вiдгукiв, нас зустрiчає екскурсовод — привiтна чорнява жiнка.

Високi склепiнчастi зали. Експонати. Музейна тиша.

I враз нагорi над нами щось загуло: у-у-у-у!

— О! А це що? — здивовано спитав Дмитруха.

— Верстат, — усмiхнулась екскурсовод. — Нагорi над нами цех. Це ж завод.

— Та я просто так спитав. Я й сам знаю, що то верстат, — сказав Дмитруха, але видно було, що, звичайно, вiн одразу не здогадався. Та й справдi, важко було здогадатися. У цiй абсолютно музейнiй обстановцi, серед експонатiв, серед старовинних речей, документiв, стендiв якось не уявлялось зразу, що над нами сучасний цех заводу, де бiля верстатiв стоять робiтники, такi, як мiй тато, який у що мить теж стоїть у себе в експериментальнiй майстернi бiля верстата.

Екскурсовод почала з далекого 1764 року, — коли був заснований київський "Арсенал".

Я слухав i розглядав експонати. Он на першому стендi цвяхи, якi застосовувалися при будiвництвi «Арсеналу», Здоровеннi, "ручного кування" (кожен цвях викувати треба було!). Цегла. На кожнiй цеглинi клеймо «Снiжко» (ич, пробився в iсторiю фабрикант!).

В'ючне сiдло системи Грум-Гржимайла для перевезення гiрської артилерiї. Гарне сiдло!

А далi iнша продукцiя заводу — багнети, кинджали, шаблi.

Самовар, з якого пили чай робiтники-арсенальцi.

Другий зал. Зброя! Аж очi розбiгаються. Рушницi, гвинтiвки, кулемети, пiстолети.

— О! О! — шепоче Дмитруха. — Американський кольт! О! "Ро-от-манлiхер"!

А екскурсовод розповiдає вже про Жовтневе збройне повстання арсенальцiв.

— Увечерi 27 жовтня 1917 року в примiщеннi театру Бергонье (тепер там театр iменi Лесi Українки) вiдбувся об'єднаний пленум Київської Ради робiтничих i солдатських депутатiв за участю представникiв вiд частин гарнiзону, профспiлок та фабзавкомiв. З величезною радiстю була вислухана доповiдь про перемогу Великої Жовтневої соцiалiстичної революцiї в Петроградi. I 27 жовтня Київський комiтет РСДРП(б) звернувся з вiдозвою до робiтникiв i солдатiв Києва, в якiй закликав їх пiдтримати Жовтневий переворот у Петроградi…

Я слухав i думав: "Ну хто, хто менi повiрить, що я сам, на власнi очi бачив той театр Бергоньє,- двоповерховий, з довгим, на весь тротуар, дашком над входом, такий несхожий на теперiшнiй театр iменi Лесi Українки?! Нiхто менi не повiрить!"

А екскурсовод розповiдала далi. Як героїчно боролися арсенальцi у жовтнi сiмнадцятого за владу Рад. Але перемогою робiтникiв i солдатiв скористалася буржуазно-нацiоналiстична Центральна рада, яка взяла курс на вiдрив України вiд Радянської Росiї, на розпалювання братовбивчої вiйни. Завдавши повстанню зрадницького удару в спину, Центральна рада встановила режим кривавої диктатури. Та пiд керiвництвом бiльшовицької партiї в Києвi з новою силою розгорнулася боротьба проти контрреволюцiї.

У Харковi вiдбувся Перший Всеукраїнський з'їзд Рад робiтничих i солдатських депутатiв, який проголосив Україну Радянською Республiкою. Революцiйнi вiйська рушили на Київ, де засiла Центральна рада. Наступ розвивався успiшно, i в серединi сiчня вiйська наближалися до Києва.

15 сiчня пiд керiвництвом ревкому, очолюваного Андрiєм Iвановичем, у Києвi почалося збройне повстання, центром якого знову став завод "Арсенал".

— А тепер подивiться дiораму "Сiчневе повстання 1918 року".Екскурсовод натиснула кнопку, i в глибинi за другим залом спалахнуло свiтло.

Ми аж роти роззявили. Все було як живе.

На передньому планi справжня брукiвка, мiшки, бочки, колеса, перевернутий поламаний рундук з вивiскою "Иконная лавка Киево-Никольского собора", чавуннi люки, деревце у загорожi. I весь цей живий предметний план переходить непомiтно у величезну, на всю стiну, пiвколом картину. I на тiй картинi — панорама повстання.

У центрi — барикада, трамвайна платформа, на нiй повстанцi. Лiворуч церква, отой самий Микiльський собор (так званий "Малий Микола"), а за ним височiла дзвiниця "Великого Миколи" — Вiйськово-Микiльського собору, що стояв на мiсцi теперiшнього мiського Палацу пiонерiв.

Перед собором афiшна тумба, розпряжена прольотка з одкинутим верхом, поряд на конi повстанець. Бiля нього зовсiм малий хлопчик з корзиною.

За барикадою в глибинi — отой самий славнозвiсний. побитий кулями двоповерховий нарiжний корпус «Арсеналу», де й мiститься зараз музей. Весь у диму, в полум'ї.

Праворуч — розвалена стiна з амбразурою. На стiнi порвана афiша "Енеїди". У проломi стiни прилаштовано кулемет, бiля нього двоє солдатiв, один з Георгiївським хрестом на грудях. Стрiляють з кулемета по броньовику, по козаках, що, вимахуючи шаблюками, рвуться на конях до барикади.

За барикадою бабуся у хустцi перев'язує пораненого. Жiнки б'ються поряд з чоловiками. I юнi повстанцi тут же…

Бомм!

Чи то з дзвiницi "Великого Миколи" дзвiн ударив, чи…

На мить потемнiло у мене в очах… I враз зник музей, екскурсовод, Лiна Митрофанiвна, весь наш клас. Зарухалося все на барикадi й навколо неї. Забахкали пострiли, зататакав кулемет. Цокають козачi конi по брукiвцi. Завирував бiй…

Я встиг побачити на барикадi свого знайомого — колишнього арсенальця, а згодом пiротехнiка Федора Iвановича Смирнова, сивоголового, з чорними бровами й чорними, по-молодецьки закрученими догори вусиками. З-пiд розстебнутого пальта з