Читати книгу - "Людина повертається з минулого"

Вона поклала свої клунки. Андрєєв також.

— Приходьте і ви, — запросив він мене.

— Нам саме потрібен один свідок… — додала Віра.

— А хто другий?

— Наша Мімі, — відповіла лікарка.

— Досі вона була Сусанна, а тепер Мімі, та ще й наша… — здивувався я.

— Вона більше не Сусанна. Заявила, що пориває усякі зв'язки з Таневим. Тепер ви її не впізнаєте. Вона — один наш свідок, а ви будете другий.

— Е, ні — заперечив я. — Стати свідком двох лжесвідків?!

— Ми тільки хотіли допомогти вам, — промовила Віра. — Дати вам у руки готові докази… — додав Андрєєв.

— Хотіли допомогти мені, та завдали силу-силенну ускладнень. Ну, гаразд, я не злопам'ятний. Може й прийду. Почастуєте чаркою коньяку?

— Навіть цілою пляшкою, — всміхнулася дівчина.

— Пляшкою — ні. Моя тітонька вчила мене пити тільки чарками. Родинна традиція, знаєте. Наллє, бувало, чарочку до половини й закоркує пляшку, дбає, щоб не став алкоголіком. До речі, якщо вже зайшло про родичів, — я не зустрів вашого дядька в «Болгарії». А Мімі зранку сказала, що він повернувся і, певно, в «Болгарії».

— Справді повернувся. Тому ми й поспішили переселитись.

— А де він може бути о такій порі?

— Звідки мені знати? — знизала Віра плечима. — Хіба хто знає, що він робить і де буває?

— Неспокійний старий.

— Коли б він це почув, то показав би вам «старого», — усміхнулася Віра і, взявши валізу, пішла з Андрєєвим.

— Ми чекаємо на вас у неділю! — нагадала вона, спускаючись сходами.

— Гаразд. А все-таки куди міг завіятись ваш дядько, вибачте, громадянин Танев?

— Подивіться у старій хаті, там, де в нього гараж, — відповіла Віра вже знизу. — Він часто буває там.

Нарешті стара хата. Добре, що про всяк випадок я взяв адресу й цієї пам'ятки архітектури. Навіть побував там увечері, хоч і не сказав вам про це.

Незважаючи на штовханину, я сів у трамвай, бо знову пішов дощ, а славна руїна містилася аж по той бік Верхнього Лозенця. Вийшов на потрібній зупинці й намірився продовжувати путь пішки, коли помітив телефонну будку і пригадав, що цього ранку був у шефа й дещо йому пообіцяв, а тепер мало не забув про ту обіцянку.

Надворі, як я вже казав, ішов дощ. На щастя, мій об'єкт був недалеко. За дві вулиці звідси. Стара будівля була так-сяк огороджена, навколо п'ять-шість поганеньких дерев, зарості всохлого бур'яну. Дощового дня споруда видавалася зовсім непривітною. Це була одна з напівзруйнованих будівель, що стирчать подекуди як пам'ятники часів бомбардування. Хату знесло майже до першого поверху, в якому тепер був гараж. Від другого поверху лишилася тільки одна кімната, її вікна було забито дошками. Будівля, певно, ще й горіла. Вона майже чорно окреслювалася на тлі темно-сірого низького неба.

Стара хата… Таємничий будинок… Собака Баскервілів. Ні, не треба перебільшувати: собаки нема. Але все-таки хата видавалася досить таємничою й зовсім нежилою. Може, тут живуть привиди. Нічого, за браком інших свідків допитуватиму привидів.

«Допит привидів»… Треба було б запропонувати цю тему Ліді. Шкода, що не догадався зробити це раніше. Так думаючи, я підійшов до гаража. Широкі подвійні ворота замкнуто на важкий замок. Ніяких ознак машини. Поволі обійшов хату і натрапив на вхід. Тут двері не замкнуто, їх просто нема. Піднімаюся сходами на другий поверх. Намагаюся оглянути електровимикач. На тому місці, де він має бути, зяє порожній отвір. Праворуч — двері, мабуть, вхід до єдиної кімнати. Підходжу, прислухаюся. Тої ж миті вони рвучко відчинились. І це навіть трохи налякало мене. Бозна-як у мене в руці опинився пістолет.

Танев. Діждалися-таки хвилюючої зустрічі. Тільки не уявляйте собі бородатого бандита з чорною пов'язкою на правому оці. Чоловік, який став на порозі кімнати, був невисокий, плечистий, трохи кремезніший за свого брата. Взірець елегантності. Гарний темно-синій костюм, білосніжна сорочка, світло-сіра краватка, сиве, акуратно підстрижене й зачесане волосся, гладенько виголене матове обличчя, на якому роки не лишили руйнівного сліду. В темних очах нахабний спокій двоюрідного брата, але вони жвавіші й значно пихатіші. Танев ковзнув поглядом по моєму обличчю й запитливо зупинився на пістолеті.

— Громадянин Танев? — запитав я церемонно. Танев ледь помітно кивнув.

— Ось де зимував рак! — проказав я трохи душевніше.

— Рак? Що за жаргон? — звів одну брову Танев. — І що за манера вимахувати пістолетом? Хто ви такий?

Не випускаючи пістолета з правої руки, я дістав лівою службове посвідчення й показав його цікавому громадянинові.

— А!.. А я було подумав, що ви злодій. Наскільки мені відомо, міліція вже багато років не розмовляє з мирними людьми за допомогою пістолета.

— Це правда. Уже давно. Одначе це стосується мирних людей. А ви належите до неспокійних, як зауважила нещодавно ваша родичка.

При цих словах я жартома посварився на Танева пальцем.

— Я не зовсім розумію… — пробурмотів Танев, не втративши ані крихти спокою.

— Ще зрозумієте. Та запросіть же мене до хати! Я замерз на цих кам'яних сходах.

— Прошу, — мовив Танев майже люб'язно. — Машина в гаражі. За хвилину виведу її, а через п'ять будемо вдома.

— Не завдаватиму вам зайвого клопоту. Ми й тут поговоримо. Тим більше, в кімнаті ввімкнуто електрорадіатор. Погріємося й побалакаємо. Йдеться, власне, про коротеньку довідку.

А оскільки Танев усе ще не наважувався запросити мене у свій скромний барліг, я легенько підштовхнув його й сам увійшов слідом за ним. У кімнаті було тепло. Вікна були щільно забиті дошками від ящиків. Невеличка електрична лампочка ледь освітлювала приміщення, захаращене старими меблями й хатнім начинням, загорнутим у простирадла. Однак посередині розчищено. На великому старому столі — пляшки, чарки, цигарки. Два стільці, якраз стільки, скільки потрібно для наступної мізансцени.

Я сів на один і гостинно вказав пістолетом на другий. Танев сів неохоче, але спокійно.

— Може, запропонуєте що-небудь? — сказав я. — Адже до вас прийшов гість.

— Що ви п'єте? — запитав сухо Танев, поставивши переді мною чарку.

— Мастику.

— Як бачите, мастики нема… — байдуже зауважив господар.

— Невже Медаров усю випив? — здивувався я. — Чи те, що залишилося, ви вилили йому на одяг?

— Не розумію, про що йдеться…

— Не розумієте? Оце так. Резидент гестапо, а не розумієте таких простих речей.

— І цього натяку теж не розумію.

Темні очі дивляться байдуже. Не віриться, щоб ці очі коли-небудь від чогось ніяковіли.

— Гаразд, — промовив я, зітхнувши. — Почнемо спочатку. Я думав, що ви ділова людина і ми швидко порозуміємося, але якщо ви не такий, то почнемо спочатку. Де ви були останні три місяці?

— У провінції.

— Провінція велика. Більше ніж сто тисяч квадратних кілометрів. Де точно?

— Переважно