Читати книгу - "Революційна стихія. Зимовий похід 1919-20 pp. Спомини"

Чуднів: Петлюра з урядом утекли до Польщі. Вам нема іншого виходу, або теж іти за ним, або за допомогою Російської Радянської влади будувати Самостійну Соціалістичну Радянську Українську Республіку. Подумайте, бо козаки однаково підуть за нами.

Любар: Я закінчив.

Чуднів: Почекайте…

Любар: Начальник залоги пішов і заборонив давати відповідь і обзиватися до Чуднова…

Я мав з тої розмови користь, бо довідався остаточно, що Волох не захопив центру. Волох був у Чуднові, про що вже доповіла мені розвідка. Швидко розвідка натрапила на сліди урядового центру. Петлюра, міністри, штаб армії та інші всі втекли до Нової Чорториї, де стояли Січові Стрільці. Вони робили розвідку навколо, їхня розвідка зустрілася з моєю. Я виїхав до Нової Чорториї.

Любар був свідком вправ неуків у громадянській війні. Самий виступ «отаманського тріумвірату» відбувся в таких обставинах. У м. Любарі та його ближчих околицях було скупчено чимало військових частин. Перебували тут Юнацька школа, Третя дивізії, охорона Головного отамана, Січові Стрільці та гайдамацька бригада Волоха. Юнаками командував полковник Вержбіцький, Третьою дивізією полковник Ольшевський, охороною Головного отамана — полковник Цівчинський. Я вже говорив про хаос, що панував у Любарі. «Отамани» вирішили використати його. З кількома десятками горлорізів «отаманам» вдалося захопити державну скарбницю, що залишалася на пошті під охороною юнаків. Скарбницю забрано без опору, хоч нападаючі для сміливості всеїі таки стріляли в повітря. Полковник Вержбіцький одержав наказ ліквідувати виступ. Зібрав своїх підлеглих на мітинг, де прийніто постанову «утриматися від пролиття крові». Почався мітинг і в охороні Головного отамана. Побачивши це, волохівці кинулися, щоби захопити уряд та Петлюру, але останні в самому почату зникли з Любара.

Волох збирав свої сили у передмісті. «Нейтральні» юнаки, охорона Головного Отамана і решта частин поділилися; частина пішла до Волоха, а частина потяглася до Нової Чорториї. Тільки охорона Головного отамана пішла цілком до Волоха, який уже тоді виставляв свою кандидатуру на Головного Отамана.

Волох осів відразу в Любарі. Поручник Б-в, що був при штабі Волоха, розказував мені, що переможці хотіли в першу чергу зв'язатися безпосередньо із Запорізькою дивізією, де Волох колись був командуючим. Приєднавши до себе запоріжців, вони надіялися примусити й решту армії до визнання перевороту. Раптовий рух до Любара Київської дивізії зруйнував план Волоха. Йому вже нічого не залишалося робити, як тільки втекти за фронт червоних росіян, де мав надію одержати допомогу.

Волох не мав наміру відразу переходити до червоних росіян. Захопивши в свої руки фактичну владу, шоби надати вигляд законності, думав Волом примусити уряд і всіх, що боролися за українську незалежність, Визнати радянську форму влади. При цьому волох надіявся стати Головним отаманом.

Оцінюючи події в Любарі як епізод з громадянської боротьби, доходжу таких висновків:

З боку урядового центру:

1. Наслідком недовір'я до армії було утворення особливої частини на чолі з Волохом, котрого вважали за надійну особу.

2. Неприяняття своєчасно рішень, коли виявилися наміри Волоха.

3. Скупчення при урядовому центрі військових частин, на чолі яких стояли люди нерішучі і нетверді.

4. Повна дезорієнтація центру про настрої у війську.

5. Невміння вирвати ініціативу з рук Волоха при виступі, хоч для того було досить часу.

6. Небажання вищих урядових осіб ризикувати, щоби хто-небудь інший став на чолі Юнацької школи (найкраща частина) персонально.

7. Невміння підбирати людей на відповідальні ролі.

8. Відсутність у всій залозі хоч би одного командира частини, який би на власну відповідальність, не чекаючи наказів, вчинив опір бунтівникам.

З боку Волоха:

1. Велике нахабство і навіть недопустима необережність у підготовчому періоді.

2. Відсутність конкретної цілі та ясного плану.

3. Невміле виконання перевороту (можна було захопити політичний і військовий центр цілком).

4. Відсутність відваги для того, щоб силою змусити армію визнати факт перевороту.

7. Ганебна дезорієнтація в політиці червоної Москви до України.

Увечері 3 грудня я виїхав до Чарториї. Там були Петлюра, генерал Юнаків, В. Тютюнник, трохи міністрів, Коновалець і рештки того, що у свій час гучно називали державним апаратом. Вулицями тинялися окремі гурти козаків, не знаючи, що робити. У цій місцевості демобілізувався колишній корпус Січових Стрільців. Передавши В. Тютюнникові інформацію про ситуацію на фронті (я вже мав телеграфічний зв'язок з фронтом у Любарі), я одержав від нього наказ для передачі всім командуючим дивізіями, щоби прибули на нараду до Чарториї 4 грудня.

На другий день у присутності недобитків центру і командуючих відбулася інформаційна нарада. Тут вперше з'явився новопризначений командуючий Третьою дивізією п. Трутенко. На нараді констатовано, що армія не може довго перебувати у маленькому районі, будучи оточеною зі всіх боків ворогами. Ніяких рішень не прийнято. З військових командуючих

Висловили свої остаточні погляди Коновалець та я. Коновалсць повідомив, що Січові Стрільці демобілізуються, бо вважають продовження збройної боротьби у формі партизанки недоцільним. Я повідомив про своє рішення прорватися до Дніпра і провадити там партизанку до весни, коли можна буде розпочати боротьбу ширше. М. Омелянович-Павленко, Загроцький і Трутенко заявили, що мусять порадитися зі своїми підлеглими і тільки тоді приймуть рішення. Перед кінцем наради Петлюра знову запросив на зібрання до м. Чорториї 6 грудня 1919 року, коли мала відбутися остаточна нарада і нарешті мали прийняти якісь рішення.

Армія, відходячи перед ворогом, скупчилася в невеликому трикутнику, сторони якого тягнулися шось всього близько 35 верст кожна. Якби вороги натиснули більш енергійно, то вже через декілька годин було би запізно приймати всякі рішення, опріч одного — тікать у всі боки. Однак жага до нарад була ще більшою від віри в Антанту.

Чи мав який-небудь план Петлюра як Головнокомандуючий — голова політичної влади? Формально і фактично він мав усі права приймати рішення без нарад і за несвоєчасні рішення ніс повну відповідальність. Але він мав тільки одне тверде рішення — радитись і радитись. Можливо, що деякі з членів уряду мали якісь плани, але вони не говорили про те нікому і теж радилися. Пошесть розповсюджувалась і на людей чисто військового фаху. Часом оперативні рішення приймали на нарадах.

Омелянович-Павленко, Загроцький і Трутенко поїхали до частин радитись. До того часу вони, мабуть, думали, що замість них Головна команда прийме рішення, а їм доведеться виконувати готові накази. Заскочені несподіванкою, вони приймали рішення гуртом у своїх дивізіях. Персональної хоробрості часом не досить для того, шоби взяти на себе відповідальність у критичний момент, коли від людей влади вимагається повного напруження волі, для того, шоб не звертатися до своїх підлеглих за порадою, і вимагати