read-books.club » Публіцистика » Революційна стихія. Зимовий похід 1919-20 pp. Спомини 📚 - Українською

Читати книгу - "Революційна стихія. Зимовий похід 1919-20 pp. Спомини"

202
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Революційна стихія. Зимовий похід 1919-20 pp. Спомини" автора Юрій Осипович Тютюнник. Жанр книги: Публіцистика / Наука, Освіта. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 29 30 31 ... 59
Перейти на сторінку:
в цілій околиці не було близько росіян; опріч того, околиця і саме місто багатенькі. Цим краєм Данченко керував, як диктатор. Мабуть, не подобалося йому прибутта до Любара верховної влади. У Данченка був невеличкий озброєний загін. Волох, Данченко і Божко вважали себе покривдженими урядовим центром. Усі вони мріяли про «ради», які мали б спасти Україну. Утворився своєрідний «отаманський тріумвірат». До того ще в Любарі перебувала особлива організація, яка називалася «Волинська Революційна Рада».

Урядовий центр, «отаманський тріумвірат» і «Волинська Революційна Рада», на чолі котрої стояв якийсь коваль, одне другому не підлягали. Усякий порядкував, як хотів. Хаос був страшний.

У моїй присутності відбулася нарада В. Тютюнника з Волохом і Данченком. В. Тютюнник не знав, як би то випровадити із Любара всяку владу, залишивши тільки урядовий центр. Для характеристики взаємовідносин наведу уривок розмови Волоха з В. Тютюнником.

— Нащо ти забрав самоправно всю шкіру, борошно та сало постачання? — запитував В. Тютюнник.

— То не я зробив, а Божко, — виправдовувався Волох.

— А чому Божко не прийшов сюди?

— Бо не має чого йти — йому ти вже вибив одне око, то він із другим до тебе не прийде. Але він забрав усе з мого відома, бо йому помагали мої гайдамаки. Майна ніхто не охороняв, отож мої хлопці й забрали під охорону.

— То ви негайно поверніть майно…

— Ха-ха-ха… мої хлопці давно дали всьому лад: все розділили між собою. Що можна, їдять, а зі шкір чоботи шиють, В. Тютюнник почав говорити сердито і на «ви».

— Ви коли будете виконувати мій наказ? Коли вирушите в Трошу?

— Коли захочу, — жартував Волох.

— Та ви думаєте підлягати мені чи не думаєте? Чи для вас ніяка влада не існує?

— Покинь, Василю. Яка ти в біса влада! Тебе вже ніхто не слухає. Я вже наказів з десять твоїх не виконав, а ти мене ще й досі на шибеницю не потяг. Якби ти був владою, то повісив би давно не одного, а так тебе повісять, їй-бо повісять.

В. Тютюнник, видно, хвилювався. Волох помітив, що зробив нетактовність, і виправився:

— Я жартую. Завтра. або післязавтра піду з Любара. Тільки дещо одержу для своїх хлопців. Як ще даш грошей, то піду аж на Полтавщину, а то сидітиму в Любарі.

В. Тютюнник щось обіцаа доти. Отамани пішли, Ще перед тим Волох мав розмову зі мною. Він нерекомувай мене, що коли ми визнаємо і заведемо в себе «ради», то росіяни допоможуть нам організувати нашу армію. Ця армій мала забезпечити, як думав Волох, незалежність України. Мене не можна було переконати, бо я вже з досвіду знав, що Москва знищить українську армію в самому зародку. Треба сказати, правда, що й той час ширші кола інтелігенції не мали би нічого проти організації української армії під червоним прапором. Тільки непевність, що росіяни знищать все, не давши піднятися на ноги, утримувала від небезпечною експерименту При тому забували, що «радянських» симпатій у нашого населений давно вже не було.

Я доповів Н Тютюннику, що міг би силою примусити виконати наказ командарма Потрібний був би тільки відповідний наказ. Він схопився за мою пропозицію і попросив мене якнайшвидше вирушити з Мацієвичів, перейти на схід від Любара, а по шляху через Любар ліквідувати «тріумвірат»; для нього обіцяв підготувати відповідний наказ. Свою поведінку з «отаманом» він пояснював тим, що в Любарі не було жодної надійної частини, а він не знав, чи хто з командуючих фронтовими частинами згодиться «ліквідувать Волоха». Тому В. Тютюнник намагайся «політично» висунути Волоха з товаришами із Любара.

2 грудня Київська дивізія вирушила з Мацієвичів, але не дійшла за один день до Любара (люди і коні брели по коліна в багні) і заночувала в с. Северинах. Уночі з 2 на 1 грудня я довідався про події в Любарі. Передав мені якийсь урядовець, що з переляку втік з Любара під час стрілянини. Він розповів, що Петлюру й уряд заарештував Волох, а можливо, їх уже й розстріляно. Волох виступив з більшовицькими закликами.

Раненько я вирушив з дивізією до Любара, бажаючи захопити Волоха несподівано. Близько 12 год, 3 грудня дивізія вже була під Любаром. У таких випадках ніякі переговори недопустимі — треба карати безоглядно. На дивізію а надіявся цілком. Однак «отамани», дізнавшись про моє наближення, утекли зі своїми військами у район, зайнятий червоними росіянами. З ними пішла і Волинська Революційна Рада, Ще тільки вчора м.

Любар було центром аж трьох Всеукраїнських політичних центрів, бо Волинська Революційна Рада й себе оголосила Всеукраїнською Революційною Радою, а сьогодні не було ніякої влади. Після півдня 3 грудня населення Любара бачило, як знову марширували вулицями війська з розпущеними синьо-жовтими прапорами та ще й з музикою. Вистроївши дивізію на міській площі, я коротко поінформував про події і наказав розташовуватися. За Волохом пішла розвідка. У Любарі ніхто не знав, що саме скоїлося, але я все-таки довілався, що Волох нікого не розстрілював. Навіть говорили, що «Петлюра в один бік поїхав, а Волох — у другий», Усі мусили бути живі, хоч і не зовсім здорові від переляку.

Я пішов на пошту, щоб зв'язатися з іншими дивізіями і поінформувати їх про дійсний стан. Аж до часу вияснення ситуації довелося самому відіграти роль «центру».

На пошті довго не вірили в те, що ми не з Волохом. Тільки після моїх балачок по телеграфу начальник пошти привів до мене Паливоду (керуючий міністерством пошти). Тому міністрові не вдалося втекти, і він цілу ніч і день просидів на горищі підлеглої йому установи.

З фронтом зв'язку не було. Зате був телеграфічний з м. Чудновом, де сиділи «отамани» і Революційна Рада. Дізнавшись, що я вже в Любарі, з Чуднова запропонували підкоритися їм. Наша розмова не була довгою. Подаю її повністю:

Чуднів: Хто біля апарата?

Любар; Начальник залоги м. Любара.

Чуднів: Іменем революційного народу наказуємо вам підкоритися робітничо-селянській владі України.

Любар: Залишіть свої накази. Не треба було кидати Любара. Будь ласка, чи ви не скажете часом, куди втік Волох, бо він украв у нас останні гроші.

Чуднів: Вибачте, на такі запитання відповіді ми не даємо. Волох визнає радянську владу, Любар: То одне другого не стосується. Незалежно від того, яку хто визнає владу, злодій завжди буде злодієм.

Чуднів: Волох зробив держанний переворот, а не крав гроші.

Любар: Перевороти так не робиться… не треба було втікати з Любара.

Чуднів: Ми запитуємо, чи ви погоджуєтеся розпочати переговори з нами в справі визнання армією влади рад?

1 ... 29 30 31 ... 59
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Революційна стихія. Зимовий похід 1919-20 pp. Спомини», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Революційна стихія. Зимовий похід 1919-20 pp. Спомини"