Читати книгу - "Расмус-волоцюга"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Ось тут, — мовив Оскар і почав розбирати каміння. Він шпурляв його на всі боки, воно котилося вниз, і гуркіт його звучав якось моторошно серед лісової тиші. Лів з Ліандером стояли біля самого Оскара і, витріщивши очі, тремтячи з напруження, стежили за кожним його рухом. Ось під камінням з’явився знайомий пакунок У цераті. Лів і Ліандер одночасно накинулися на нього.
— Нате ваші гріховні гроші, — зневажливо сказав Оскар.
— Порахуй! — крикнув Ліандер. — Він міг багато поцупити.
— Ох ти, гнидо, — сказав Оскар і плюнув.
Лів передав пістолет Ліандерові й почав рахувати гроші. Він сидів на камінні й без кінця рахував банкноти по сотні й по тисячі, аж у Расмуса запаморочилося в голові. Намисто також було там, разом з грошима, і Лів сховав його до кишені.
— Слухай-но, — сказав Оскар, — не обтяжуй себе намистом, я ним сам заопікуюся.
— Була така думка, — відповів Лів. — Але тепер я її змінив. Я вважаю, що ніякого намиста ти не дістанеш.
Почувши це, Ліандер раптом закричав, як навіжений:
— Віддай йому намисто! Як ти не розумієш, що це єдиний спосіб заткнути йому пельку, зробити його нашим спільником! Віддай йому намисто!
— Спільником? Отуди к бісу! — сказав Оскар. — Щоб я став спільником злодіїв і бандитів? Нізащо! А намисто я хочу забрати для того, щоб віддати його пані Гедберг, можете ви втямити це своїми злодійськими головами?
Лів і Ліандер перезирнулися, й на купі каміння запала зловісна тиша.
— Чуєш, що він каже? — мовив Лів. — Йому не заткнеш пельки тим, що зробиш його своїм спільником.
— Будьте певні, що ні, — відповів Оскар. — Я не був спільником злодіїв, скільки живу на світі.
— Скільки живеш на світі, — проказав за Оскаром Ліандер і так подивився на нього, що Расмус затремтів ще дужче. — Не так довго ти живеш на ньому. Але є кращий спосіб заткнути тобі пельку, втямив?
Він звів пістолета.
— Не стріляй! — крикнув Лів. — Ти що, божевільний, Ліандере?
— Я буду божевільний, коли цього не зроблю, — відповів Ліандер. — Тут є два зайві свідки, і я хочу зробити так, щоб вони тут і залишилися.
Він ще раз звів пістолета. Та раптом знов почувся крик:
— Не стріляйте!
То Расмус кинувся до Оскара, обняв його за ноги й відчайдушно закричав:
— Не стріляйте! Не стріляйте!
Але постріл пролунав. Тільки не з того пістолета, що грізно цілився в Оскара. Вистрілила інша зброя, і куля вибила в Ліандера з руки пістолета з такою шаленою силою, що він перелетів через купу каміння і впав аж унизу.
— Оскаре, ви мертві? — нестямно закричав Расмус.
— Ні, не мертвий, — відповів Оскар.
Він дивився в ліс. Той, хто стріляв, мав бути десь за тими товстими деревами.
Лів і Ліандер побіліли й теж дивилися в ліс. І вони побіліли ще дужче, коли побачили озброєних поліцаїв, що раптом вигулькнули з-за ялин. Перестрибуючи через каміння й тримаючи пістолети напоготові, вони невблаганно наближалися до невеличкого гурту людей на кам’яному пагорбі.
— Я протестую, — гукнув Лів, коли навколо його зап’ястків замкнулися кайдани. — Я протестую… Це он той волоцюга винен, візьміть у кайдани його. Будь ласка, гляньте на цей пакунок у цераті, це він заховав його під камінням…
— Можете далі не пояснювати, — сказав ленсман, що раптом теж з’явився на купі каміння, і зміряв Ліва й Ліандера гострим поглядом.
Оскар розпачливо схопив його за плече і сказав:
— Ленсмане, я невинний, як наречена. Той кивнув головою.
— Так, Оскаре, я ось уже півгодини стою за ялиною і тепер знаю, що ви невинні, як наречена.
Розділ тринадцятий
— А як же воно так вийшло? — спитав Оскар.
Він сидів у кріслі для відвідувачів у ленсмановому кабінеті, і той частував його сигарою зі скриньки на столі.
— Як ви змогли з’явитися так на диво вчасно? Оскар зацікавлено дивився на ленсмана й курив сигару.
За його кріслом стояв Расмус. Він втягував носом запашний дим і намагався бути якнайнепомітнішим. Расмус сотів, щоб ленсман забув про його присутність у кабінеті.
Звичайно, ленсман дуже добрий. Він прийшов і врятував їм життя, потім до ранку вони проспали в його жовтому будинку, його служниця нагодувала їх сніданком, а тепер він сидить за столом, записує все, що Оскар розповідає про Ліва й Ліандера, і ось пригостив його сигарою. Він добрий, та однаково це та людина, що має владу відсилати хлопців до притулку, хочуть вони того чи ні. Тому Расмус уникав його погляду й намагався бути якнайнепомітнішим.
— Я отримав вашого листа, — сказав ленсман. — Без того листа Лів і Ліандер не сиділи б тепер під замком.
— Листа? — здивувався Оскар. — Ви ж його не могли отримати…
— Отримав, — сказав ленсман. — Пізно ввечері. Я був на бенкеті в заїзді, і коли ми вже сіли пити каву й пунш, мені сказали, що хтось хоче поговорити зі мною надворі. Я передав, що не можу вийти, бо не маю часу, та краще б я цього не робив. Бо тоді до зали зайшла старезна бабуся, її звати Фія Карл-Ісак…
— Фія Карл-Ісак? — мовив Оскар. — Так я й думав, що то не Манюня Сара…
— Ні, її звати Фія Карл-Ісак. Така стара, сухенька і, мушу визнати, дуже діловита, знає, чого хоче. Вона зайшла і простягла мені листа просто на стіл, біля якого я пив каву. «Не годиться вам тут сидіти, — сказала вона. — Одержуєте таку велику платню й нічого не робите». Вона пояснила, що знайшла листа на підлозі в сінях…
— Ох, та мені Манюня Сара… — промурмотів Оскар. — Вона збагнула, що це щось важливе, бо прочитала листа. «А тепер, ленсмане, будь ласка, зробіть решту», — сказала вона.
— Фія повинна отримати медаль, — мовив Оскар.
— Так, і ви, Оскаре, теж, — сказав ленсман. — Я був несправедливий і дурний, бо повірив служниці пані Гедберг, яка заявила, що їм погрожував пістолетом волоцюга. Та коли я прочитав вашого листа, то збагнув, що ви невинні, й не був аж такий дурний, щоб не побачити своєї помилки.
Оскар задоволено кивнув головою.
— Так, так, тепер я й сама бачу, сказала стара баба, наштрикнувшись оком на сучок. Добре, що нарешті все з’ясувалося.
Він випустив цілу хмарку диму, і Расмус втягнув у себе той дух. Дух був дуже приємний, у простих людей цигарки так не пахли. Але Расмус не спускав з ока ленсмана. І не переставав думати про сирітський притулок, хоч те, що говорив ленсман, було дуже цікаве.
Ленсман подякував Оскарові, що той сказав йому про Анну-Стіну.
— Я поїхав до пані Гедберг, як тільки прочитав листа, і, мабуть,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Расмус-волоцюга», після закриття браузера.