Читати книгу - "Момо"

- А що це таке - зоряна година? - спитала Момо.

- Розумієш,- пояснив Майстер Гора,- у перебігу світового часу трапляються особливі відтинки, коли всі предмети і живі створіння навдивовижу тісно взаємодіють між собою, і тоді може ставатись те, що ні до, ні після цього неможливе. На жаль, люди часто не вміють цим скористатись, і зоряні години не раз минають марно. Та якщо знаходиться хтось такий, що їх помітить, то на світі можливі великі події.

- Може, для цього треба мати такого годинника? - спитала Момо.

Майстер Гора, всміхаючись, похитав головою.

- З самого лише годинника мало користі. Треба ще вміти прочитати, що він показує.

Майстер Гора заклацнув свого годинника й сховав у кишеню жилета.

Помітивши, якими здивованими очима дівчинка розглядає його вбрання, він замислено оглянув себе, наморщив чоло й мовив:

- О, та я, мабуть, трохи відстав - я маю на увазі, з модою. Отака неуважність! Зараз я це виправлю!

Він клацнув пальцями - й за мить уже стояв перед Момо вбраний у чорний сурдут із високим коміром.

- Так краще? - спитав він невпевнено.

Та вгледівши на обличчі в дівчинки ще більше здивування, зараз-таки сказав:

- Звісно, що ні! І про що я тільки думаю?

Він знову клацнув пальцями - і на ньому з'явився такий одяг, якого ні Момо, ні будь-хто інший ні на кому не бачили: на такий буде мода тільки через сто років.

- Знов не те? - спитав він у Момо. - Ну, присягаюсь Оріоном, щось таки ж повинно вийти! Постривай, спробую ще раз!

Він утретє клацнув пальцями, й тепер нарешті постав перед дівчинкою у звичайному сучасному костюмі.

- Отак добре, еге ж? - сказав він, підморгнувши. - Сподіваюсь, я тебе не злякав? Це був невеличкий жарт. А тепер дозволь запросити тебе до столу, люба моя дитино! Снідання готове. У тебе позаду довгий шлях, і я гадаю, воно тобі смакуватиме.

Він узяв її за руку й повів просто в отой ліс із годинників. Черепаха лізла за ними трохи ззаду. Шлях їхній крутився туди й сюди, наче в лабіринті, і нарешті привів до невеличкого приміщення, утвореного задніми стінками великих годинників, які стояли на підлозі. В куточку був столик на вигнутих ніжках і вишукана канапка, а поруч - так само вишукані м'які стільці. I тут усе було освітлене золотим світлом свічок з непорушним полум'ям.

На столику стояв бокастий золотий глек, дві невеличкі чашечки, тарілки, лежали ложечки й ножі. В кошичку золотіли хрумкі булочки, в одній мисочці ясніло масло, в другій - мед, що дуже скидався на рідке золото. Майстер Гора налив у обидві чашечки шоколаду з бокастого глека і гостинно припросив:

- Будь ласка, моя маленька госте, призволяйся! Дівчинку не довелося довго умовляти. Вона досі й не

знала, що на світі буває шоколад, який можна пити. Та й булочки з маслом і медом були для неї великим дивом. Так смачно, як оце тут, вона зроду ще не їла. Отож вона спочатку так допалася до сніданку, наминаючи, аж за вухами лящало, що й не думала ні про що інше. Дивно, але від цього сніданку з неї неначе спала вся втома, дівчинка відчула себе свіжою й бадьорою, хоча за цілу ніч ані на хвилечку не задрімнула. І що далі вона їла, то дужче їй смакувало. Здається, що й цілий день би отак могла снідати.

Майстер Гора ласкаво дивився на неї і тактовно не заважав їй розмовами. Він розумів, що його гостя вгамовувала багаторічний голод. І, може, через це, він, дивлячись на неї, робився дедалі старіший, аж поки знову став біловолосим дідусем. Помітивши, що Момо не дуже вміє дати собі раду з ножем, він заходився мастити булочки й клав їх перед нею на тарілку. Сам він їв дуже мало, як то кажуть, тільки задля товариства.

Аж ось Момо таки наїлася. Допиваючи шоколад, вона допитливо поглядала понад вінцями золотої чашечки на свого гостинного господаря, розмірковуючи, хто ж він за один. Те, що він людина незвичайна, вона, звісно, помітила, але взагалі вона про нього нічогісінько не знала, окрім імені.

- Чому,- спитала вона, поставивши чашку,- чому ви посилали по мене черепаху?

- Щоб захистити тебе від Сірих панів,- поважно відповів Майстер Гора.- Вони тебе скрізь шукають, а тут у мене тобі їх не страшно.

- Вони хочуть щось мені зробити?- злякано запитала Момо.

- Так, дитино,- зітхнув Майстер Гора. - Мабуть, що так.

- А чому? - спитала Момо.

- Вони бояться тебе,- пояснив Майстер Гора. - Бо ти завдала їм найбільшої шкоди.

- Я їм нічого не зробила,- промовила дівчинка.

- Зробила. Ти змусила одного з них виказати себе. І розповіла про це своїм друзям. І ви ж хотіли розказати про Сірих панів усім людям. Хіба цього не досить, щоб вони мали тебе за смертельного ворога?

- Але ж ми перейшли все місто - черепаха і я,- сказала Момо. - Якщо вони мене скрізь шукають, то могли б простісінько піймати. Ми ж бо так помалу йшли!

Майстер Гора взяв черепаху на руки - вона знов сиділа біля його ніг - і почухав їй під шиєю.

- А що про це гадаєш ти, Кассіопеє? - запитав він, усміхнувшись. - Спіймали б вони вас?

На панцері в черепахи засвітилося: «НІКОЛИ!»

Літери мерехтіли так весело, чисто ніби хтось тихенько хихотів, та й годі!

- Кассіопея,- пояснив Майстер Гора,- уміє зазирати в майбутнє. Не на багато, але приблизно на півгодини вперед вона бачить.

«РІВНО!» - проступило на панцері в черепахи.

- Перепрошую,- виправився Майстер Гора. - Рівно на півгодини. Вона знає напевно, що станеться в наступні, півгодини. Отож вона знає й те, стрінуться їй Сірі пани чи ні.

- Ох,- здивовано сказала Момо,- це ж так зручно! Вона знає, що там чи там може їх зустріти - і просто собі звертає кудись-інде?

- Ні,- відповів Майстер Гора,- на жаль, усе не так просто. Того, що Кассіопея заздалегідь знає, вона змінити не може. Адже вона знає тільки те, що неодмінно має статись. Отже, якщо вона знає, що там і там зустріне Сірих панів, то вона таки зустріне їх. З цим вона нічого вдіяти не може.

- Цього я не розумію,- сказала Момо трохи розчаровано. - Яка ж тоді користь із того, що знаєш щось заздалегідь?

- Користь є,- сказав Майстер Гора.-У випадку з тобою, наприклад, вона знала, що піде тією й тією дорогою ї