Читати книгу - "Синi етюди"

Нарештi замаячив i наш пiвстанок. Потяг пiшов поволi й зупинився. Ми висипаємо на перон. За станцiйними будiвлями вже стоять пiдводи, i тихо iржуть конi. Частина мисливцiв почвалала пiшки, частина сiдає на вози й їде на лиман.

Мене завжди зустрiчає бабуся iз мисливської хати.

- Ах ти, моє соколятко! - говорить вона й влаштовує на возi сiно.

Я тисну бабусi руку, розпитую, що, як i сiдаю на воза. Туди ж плигає й Нелi. Ми рушаємо в степ. Рушають i iншi пiдводи - з криком, гамом i пiснями. Потяг заревiв в останнiй раз. Потiм майнув чорним хвостом i зник за поворотом. Станцiя осиротiла. Але я ще поглядаю на неї. Iншi мисливцi, очевидно, не цiкавляться цим забутим степовим пiвстанком. Мене ж вiн завжди тривожить i викликає багато спогадiв. Я взагалi не можу спокiйно дивитись на станцiю, бо по станцiях пройшла вся буря горожанської вiйни. На станцiях так недавно люди вмiли вмирати, i вони вмiли так надзвичайно жити.

- Ну, розказуй, синку, що там у вас у городi,- каже бабуся й тут же, не дочекавшись мого оповiдання, починає виливати свої селянськi болi й радостi.

- Ну, а як же дiд Зiдул? - питаю я про її чоловiка.

Що ж Зiдул? Зiдул, мовляв, шкандибає потроху. Вчора був там-то, сьогоднi їздив по сiно. Приходила сваха, трохи випили. I бабуся регоче. Вона теж любить випити, i особливо в компанiї.

Тодi передi мною виростають милi й далекi постатi Пульхерiї Iванiвни й Афанасiя Iвановича, що так тривожили колись Гоголя. Я думаю, що цi постатi безсмертнi й що Зiдул i бабуся - це тiльки варiацiї одного i того ж типу. Навколо нас фантастичний степ. Гостро пахнуть бур'яни. Бабуся поганяє коника.

Тодi я бачу мертвi краї, "старосвiтських помiщикiв" i гоголiвських старичкiв. Я бачу Пульхерiю Iванiвну, Афанасiя Iвановича i їхнiй домик. Вiн стоїть тепер (чомусь) над кручею. Внизу духмяна рiка, далi пiски, як нова Сахара. Збоку стоять Сорочинцi - тi краї, де блукала колись "червона свитка". Лiворуч - сам славетний Миргород. Коли ясна погода, за кучугурами, крiзь марево, гоголiвський край як на долонi.

Менi здається, що я теж бував у Афанасiя Iвановича. Тут живе тепер його якась троюрiдна правнучка. Вона глуха, столiтня й тихо доживає вiк, i домик теж похилився пiд вагою вiкiв - от-от завалиться. Правнучку не зачепили нашi осiннi мятежi. Тiльки там, у старiй халупцi з химерною вивiскою "Сiльська Рада" та в бур'янах на майданi метушиться чуже життя - то пiонери i якiсь ще комсомольцi тривожать старосвiтську мертвоту. I чути - ще повелись комiсари. Але не з тих часiв, коли в нiч пiд Рiздво чорт сховав мiсяць у кишеню, а зовсiм iншi, незнанi. До Афанасiя Iвановича, власне до його глухої праправнучки (старичка давно-давно нема, тiльки чебрець на могилi пахне), приходить зрiдка десятник. Проте й вiн зветься тепер сiльським виконавцем. Бiжить коник. Бабуся раптом заспiвала. Вона заспiвала своїм старечим голосом:

Ой на горi та женцi жнуть,

А попiд горою, попiд зеленою козаки йдуть…

Тодi передi мною знову виростають забутi постатi й деталi. Я бачу древнi етажерки, що на них пiд густим серпанком пилу лежать старовиннi пожовклi книги, чую, як хрипить годинник своєю старовинною зозулею. Чи не Пульхерiя Iванiвна так тепло глянула на мене? Чи не Афанасiй Iванович киває менi з вогкого кутка?..

- Чиї це динi так запахли менi? - думаю я.

Ми їхали повз баштан. Загавкав собака, i я прокинувся вiд задуми. Моя бабуся аж заливається своєю пiснею. Попереду нас маячать пiдводи.

Ми вже проїхали верстви три, i я прошу бабусю зупинити коня. Вона зупиняє, i ми з Нелi йдемо вбiк. Ми наказали нашiй бабусi зробити нам вечерю й зустрiти нас на порозi своєї хатки. Вiдци до лиману двi верстви, i ми з Нелi дiйдемо пiшки. Зараз ми йдемо на степове озерце, що праворуч, i там постоїмо на вечiрньому перельотi. Ми йдемо на надплесне, що його вже тепер нема. Як i багато степових озер, воно навiки зникло з мого мисливського горизонту. Щороку я гублю радiснi води, а за ними всихають рештки струнких комишiв та пишних осок. I на мою вразливу душу злiтають метелики жури, бо ж так недавно, так недавно все це було.

Я любив зустрiчати вечiрнi прельоти на цьому озерi. Коли на дальню рiку спадали липкi тумани i води тихо парували на захiд, тодi вогняна куля прекрасного сонця пливла за лiси - туди, за Атлантiку, за океан. Надходив вечiр. Моя старосвiтська бабуся годувала мене кавунами. Я брав рушницю i йшов у степ. Дорога бiгла повз табiр вiтрякiв, минала цвинтар i пересiкала даль бiля багаття, що раптом спалахувало серед степу. Тодi на глухому пiвстанку кричав паровик, i пролiтала стьожка огнiв. Нарештi надходило надплесне. Я стягував на ботфортах ременi й брiв у болото. Сторожова стоянка була на сходi, так що передi мною стояло все озеро, i було воно в багрянцях вечорової зорi. Над озером пливла м'яка й тендiтна тиша. I тодi в селi дзвонили до Вечiрнi. На небi вже булькали зорi, i iз степу йшов легкий димок пожарища. Починався перелiт. Таємними кажанами носились над водою чирята. Моя "бельгiйка" раз у раз розривала пострiлом матовий присмерк…

Це були чудовi вечори, i я їх нiколи не забуду. Але надплесне вже давно висохло. Вже давно там, де пахли осоки й своїм запахом викликали химернi асоцiацiї, вже давно там рiже землю прозаїчний i могутнiй трактор. I тiльки я, як невгамовний дон Квiзадо, все шукаю нових iлюзiй до нових невiдомих берегiв.

…Нелi захвилювалась i раптом зробила стiйку. Зiрвався перепел. Я вистрiлив i промазав. Нелi повернула голову й докiрливо подивилась на мене. Вона так докiрливо дивиться на мене, що я мимоволi перевожу очi в iнший бiк: менi соромно. О, Нелi вмiє присоромити свого двоногого товариша!.. Тодi ми йдемо до озера мовчки. Я нiяк не наважусь поласкати свою суку, а вона теж почуває себе нiяково. I тiльки другий вдалий пострiл остаточно помирить нас.

Сонце вже лежить на горизонтi грандiозною червоною трояндою i збирається на ночiвлю. По степу метушаться маленькi вiтерцi. З далекого села зрiдка долiтають парубочi й дiвочi вигуки.

- Бац! Бац! - чую навкруги.

Потiм сонце ховається, i тiльки ледве помiтний слiд його залишається на заходi. Я ще кiлька разiв "промазав", але я вже не бачу очей моєї Нелi, i до того ж на ягдташi менi висить двоє