Читати книгу - "Пригоди Гекльберрі Фінна"

Течія віднесла нас до великого закруту; аж ось стали насуватися хмари, незважаючи на пізню пору, зробилося дуже парко. Річка була в цьому місці дуже широка, з обох боків стіною височів густий ліс; жодної галявини, жодного вогника не було видно. Ми з Джімом гомоніли про Каїр, мовляв, упізнаємо ми його чи не впізнаємо, коли допливемо до нього. Я сказав: навряд чи впізнаємо, бо у всьому місті, чув я, всього з десяток будинків, а якщо вогні погашено, то як же ми довідаємося, що проїздимо саме повз місто? Джім відказав, що там зливаються разом дві великі річки, отож і буде видно. А я сказав: ще нам, чого доброго, стукне в голову, буцімто ми пропливаємо повз якийсь острів і знову попадаємо до тієї ж самісінької річки. Це стурбувало Джіма й мене також. Отуди к бісу, ну що його робити? Я сказав, що, тільки-но заблимає де вогник, треба пристати до берега й сказати там, що батько мій пливе за нами шаландою, що він ще новачок у цій справі і послав довідатися, чи далеко звідси до Каїра. Джімові сподобалась та думка, і ми зупинилися на ній, запалили сигари й почали чекати.

Тепер нам робити було нічого, тільки й того, що взяти очі в руки та стежити за берегом, щоб не проґавити, бува, міста. Джім запевняв, що нізащо в світі не проґавить Каїра, бо, тільки-но його побачить, — в ту ж мить обернеться на вільну людину, а якщо проґавить, то опиниться знову в рабовласницьких штатах і тоді вже свободи не сподівайся. Мало не щохвилини він схоплювався й казав: — Ондечки він!

І щоразу помилявся. Чи то мандрівні вогники, чи то світлячки вводили Джіма в оману; він знову сідав і втуплював пильний погляд у берег. Джім казав, що його то циганський піт пройма, то морозом всипає від того, що йому близька воля запахла. Скажу вам по правді, що й мене циганський піт проймав, ще й морозом всипало, коли я слухав його балаканину, бо раптом збагнув, що він-таки буде скоро вільний, — а хто в тому винен? Звісно, що я. Думка та тяжко мене гнітила, і позбутися її я не міг. Ой, як же вона пекла та не давала спокою! Ніяк на одному місці не всиджу! Досі не уявляв я собі, що роблю. А тепер зрозумів усе, і воно стояло мені перед очима та пекло мене все дужче й дужче. Я намагався виправдати себе перед самим собою: адже ж я не зманював Джіма тікати від його законної господині. Дарма! Все те було ні до чого, сумління усе торочило мені: «Таж ти знав, що він втеклий негр, ти ж міг би пристати до берега і про все комусь розповісти». Атож, правда, проти цього нічогісінько не скажеш. Ось де була притичина! Сумління нашіптувало мені: «Що лихого вчинила тобі бідолашна міс Уотсон, що ти, бачачи, як її негр тікає, не сказав про те нікому й словечка? Що тобі зробила та бідолашна стара жінка, за що ти її так скривдив? Адже ж вона намагалася навчити тебе письма, вона намагалася навчити тебе пристойної поведінки, вона, як уміла, намагалася бути доброю до тебе. Он що вона робила!» І враз я відчув, який же я гидкий, і мені стало так соромно, що хоч у домовину лягай. Я метався по плоті, лаючи себе на всі заставки, і Джім теж бігав туди й сюди повз мене. Ми ніяк не могли всидіти на місці. Щоразу, як він підстрибував і скрикував: «Ондечки Каїр!» — мене прошивало наскрізь, мов кулею, і я думав, коли виявиться, що то й справді Каїр, я відразу ж помру з сорому.

Джім весь час голосно говорив, поки я мовчки розумував про своє. Він казав, що тільки-но прибуде до вільного штату, найперше почне відкладати гроші й не дозволить собі процвиндрити ані цента; а коли назбирає потрібну суму, то викупить свою жінку, яка належить власникові ферми в тій місцевості, де жила раніше міс Уотсон; а потім обоє вони працюватимуть, щоб викупити двох своїх дітей; а якщо господар не схоче їх продати, то вони намовлять якогось аболіціоніста, щоб той їх викрав.

Мене аж морозом пройняло, коли я почув ті речі. Перше Джім зроду не наважився б отак розмовляти. Гляньте, як він змінився, відколи йому здалося, що свобода його не за горами! Все як у старому прислів'ї: «Дай негрові паль ця — й він ухопить всю руку». Ну-ну, думаю собі, он до чого довела моя нерозважливість. Оцей негр, якому я майже допомагав тікати, раптом набрався сміливості й заявляє, що повикрадає своїх дітей, які належать чоловікові, котрого я не знаю, чоловікові, котрий не заподіяв мені нічого лихого.

Дуже було прикро слухати таке від Джіма — яка ницість з його боку! Моє сумління почало мордувати мене ще дужче, і зрештою я сказав йому: «Дай ти мені спокій! Ще маємо час! Я зійду на берег, тільки-но заблимає вогник, і заявлю про все». І відразу відчув, що заспокоївся, що я щасливий і легкий, мов та пір'їнка. Всі мої турботи вмить розвіялись. Я почав пильно вдивлятися в далечінь, чи не блисне де вогник, і навіть щось мугикав собі під ніс. Аж ось жаданий вогник заблимав, і Джім крикнув:

— Ми врятовані, Геку, ми врятовані! Радій, танцюй! Це ж добрий старий Каїр, я знаю!

Я сказав:

— Я візьму човна та поїду подивлюся, Джіме. Це ще, може, й не Каїр.

Він схопився, й налаштував човна, і поклав на дно свою стару куртку, щоб мені м'якше було сидіти, і подав мені весло, а коли я відчалював, сказав:

— Скоро вже я кричатиму на радощах і говоритиму, що це все завдяки Гекові. Я тепер вільна людина, а де ж би я ту волю добув, коли б не Гек! Це все Гек зробив! Джім ні коли тебе не забуде, Геку! Такого друга в Джіма ніколи не було, а тепер ти один-єдиний друг у старого Джіма.

Я ретельно веслував, поспішаючи його виказати; але тільки-но він таке мовив — у мене й руки впали. Тепер я веслував багато повільніше і не знав гаразд, радий я, що поїхав, чи