Читати книгу - "Дон Кіхот"

— Я так і зроблю, — відповів Санчо і, нарізавши чимало гілок, розлучився зі своїм паном не без плачу з обох сторін.

Хоч як наполягав Дон Кіхот, щоб Санчо глянув хоч на дві його божевільні вправи, але зброєносець, сівши на Росінанта, якого Дон Кіхот просив доглядати, як самого себе, попростував до рівнини, кидаючи за порадою свого пана час від часу гілки. Та не проїхавши й ста кроків, він вернувся і сказав:

— Ваша милість правду казали. Щоб щиро присягатись, що я бачив ваші безумства, мені треба подивитися хоч на одне, дарма що я бачу вже одне найбільше, а саме те, що ви лишаєтесь тут.

— Я ж казав тобі, — відповів Дон Кіхот. — Зачекай, Санчо, я зроблю їх умить.

І, скинувши штани та лишившись у самій сорочці, він двічі підстрибнув і двічі став сторчака. Санчо повернув Росінанта цілком задоволений, бо тепер міг присягатися, що пан його з’їхав із глузду.

РОЗДІЛ XVII

де оповідається про зустріч Санчо в корчмі Зі священиком та цирульником

Санчо, виїхавши на битий шлях, почав шукати дороги на Тобосо й другого дня доїхав до корчми, де йому трапилася нещаслива пригода з ковдрою. Як тільки Санчо побачив корчму, йому зразу здалося, що його знову підкидають у повітря, і він спочатку не хотів заїздити туди, хоч настав уже час обіду і йому дуже хотілося покуштувати чогось гарячого після стількох днів живлення холодним м’ясом. Ця потреба таки змусила його під’їхати ближче, і, поки він вагався, чи заходити йому в корчму, чи ні, звідти вийшло двоє, що зразу пізнали Санчо, і один із них сказав другому:

— Скажіть, сеньйоре ліценціате, чи цей вершник, бува, не Санчо Панса, що, як каже ключниця нашого шукача пригод, поїхав із ним зброєносцем?

— Так воно і є, — відповів ліценціат, — а кінь належить нашому Дон Кіхотові.

Не дивно, що вони впізнали його, бо то були той самий священик і цирульник, що роздивлялись та палили книжки Дон Кіхота. Впізнавши Санчо Пансу та Росінанта і бажаючи дізнатися про їхнього пана, вони підійшли до Санчо, і священик, назвавши його на ймення, спитав:

— Друже Санчо, а де ж залишився ваш пан?

Санчо теж упізнав їх одразу, але вирішив затаїти від них місце перебування Дон Кіхота і відповів, що пан його лишився в іншому місці, дуже заклопотаний важливими справами, і що більше він не може нічого сказати, хоч би йому повиколювали очі, а очі, мовляв, він дуже цінує.

— Е, ні, Санчо, — сказав цирульник. — Якщо ви не розкажете нам, де він лишився, ми будемо думати, та й тепер уже думаємо, що ви його вбили й пограбували, бо ви їдете на його коні. Дайте нам пана цієї шкапи, а то вам буде погано.

— Нема вам чого загрожувати мені. Я такий чоловік, що ніколи ще нікого не вбивав і не грабував. Мій пан покутує свої гріхи в отих горах і робить це з великим задоволенням.

І зараз же, нашвидку і не зупиняючись, він розповів про стан, у якому лишився Дон Кіхот, про свої пригоди і про те, що йому доручено приставити листа сеньйорі Дульсінеї Тобоській, коханці його пана, дочці Лоренса Корнуела. Священик і цирульник хоч і знали про характер божевілля Дон Кіхота, а, проте, дуже дивувалися щоразу, коли слухали про нього знову. Вони попросили Санчо Пансу показати їм цього листа.

Той сказав, що його написано в записній книжці і що Дон Кіхот наказав переписати цього листа на гарному папері в першому ж селі, куди він приїде. Священик все ж таки просив показати і обіцяв переписати його сам якнайкращим почерком.

Санчо засунув руку за пазуху, шукаючи там книжки, але нічого не знайшов, та не міг би знайти й досьогодні, бо Дон Кіхот не дав йому її, а він забув узяти. Санчо, побачивши, що книжки немає, зблід, як смерть, і заходився мацати по всім своїм тілі, а коли не знайшов і там нічого, схопив у жмені свою бороду і висмикнув мало не половину її. Після цього він швидко вдарив себе разів із шість кулаком в обличчя та в ніс так, що весь умився кров’ю.

Бачивши це, священик і цирульник спитали, що з ним сталося і з якої причини він це робить.

— Що сталося? — відповів Санчо. — А те, що в один момент я втратив одразу трьох ослят, з яких кожне коштувало щонайменше замку.

— Як так? — здивувався цирульник.

— Я загубив записну книжку, де був лист до Дульсінеї та записка, що підписав мій пан, де він наказує своїй небозі видати мені трьох із чотирьох чи п’ятьох ослят, які були в нього дома.

Тут він розказав їм, як украдено в нього Сірого. Священик заспокоював Санчо й казав, що коли знайде його пана, то попросить його поновити записку; тільки він повинен буде написати її на окремім аркуші паперу, як пишуть звичайно, бо векселі, написані в записних книжках, не мають законної сили. Санчо повеселішав і сказав, що втрата листа до Дульсінеї його теж не дуже турбує, бо він знає його мало не напам’ять і може повторити його коли й де завгодно.

— Так перекажіть зараз, Санчо, а ми запишемо, — сказав цирульник.

Санчо почав чухати голову, дивлячись то в землю, то на небо, і, попомучивши своїх слухачів та обгризши собі півнігтя на одному пальці, сказав після довгої паузи:

— Свідчуся Богом, сеньйоре ліценціате, нехай візьмуть мене всі чорти, якщо я пам’ятаю що-небудь з того листа, хоч знаю, що спочатку говориться: «висока та маловладна сеньйоро».

— Не може бути — «маловладна», — сказав цирульник, — певне, там сказано: «всевладна» або «можновладна».

— Так воно і є, — казав Санчо, — потім, якщо я не забув, було «вражений, позбавлений сну і поранений цілує ручки вам, невдячна й цілком невідома вродо», а потім не пам’ятаю, що казав він про здоров’я і про хвороби, і забув усе, крім того, як закінчив він листа: «ваш до смерті Рицар Сумного Образу».

Обом дуже сподобалася добра пам’ять Санчо. Вони довго сміялися і попросили його повторити листа ще двічі, щоб і вони запам’ятали його й могли переписати при нагоді.

Санчо переказав листа тричі й казав три тисячі