Читати книгу - "Зворотний бік темряви"

дрімало. Остап із легкістю освоїв гру на варгані, навіть ліпше, ніж Мальва, навчився пересуватися в просторі. Лишень кавалки почутого опису настільки точно витворювали в його голові картинку, що перебирався в задумане місце інтуїтивно безпомилково та влучно. Ця маленька перемога додавала наснаги для інших перемог. Мав гарну пам’ять, тому Посолоневі оповіді про творення світів запам’ятовував миттєво. Хоча досить багато вже й знав, він любив малим ходити до школи разом із майбутніми безсмертним, які по праву крові народилися від безсмертних і мали стати колись безсмертними також. А от із травництвом – халепа. Воно, хоч і не вважалося таким ремеслом, яким досконало мусить володіти кожний безсмертний, однак… Ази, наче алфавіт, для того щоб навчитися читати, мусив кожен знати. Тут серце юнака просто спало. А без тих знань, без чуттєвості серця, коли душа, серце, думка, розум, тіло – одне, далі рухатися неможливо. І заклинання, і зчитування, і відкривання води, землі, неба, світла та темряви без отого відчуття первинного, багатогранного, не давалося. Птаха метушливо шукала порад у різних світах, у найліпших безсмертних та обраних майстрів-митців травознавства. Та все даремно. Серце хлопця спало. Воно впевнено робило механічну роботу, але чомусь впадало в летаргічний сон, коли справа торкалася сили землі, і не хотіло прокидатися.

І тоді вона згадала бабусю Мальви. Травницю та відунку Горпину. Так, вона звичайна смертна, але більш закоханої в землю, сонце та траву людини годі знайти. Пригадувала, як Мальва цитувала свою бабусю Горпину: «Трава – це стовпи неба. Не стане трави – небо впаде на землю та роздавить нас. Бережи, доню, траву!»

Того вечора вони сиділи на кухні в бабуні Горпини. Та зробила чай з меліси та м’яти. Остап, зморений тими навчаннями, постійними нюханнями та розпізнаннями трав на запах, просто звалився від утоми і спав у кімнаті Мальви. Птаха навіть не знала, як далі бути. Кожен безсмертний мав свій напрямок, звісно, який йому вдавався найліпше, але принаймні розпізнавати трави вмів та приготувати хоча б найпростіше вариво втрафив. Але у випадку з Остапом це здавалося нездійсненною місією. Далі рухатися не мало сенсу. Усі його почування щодо природи землі, які мали йти від серця, німували. Він геть не відчував ані сили трави, ані мо-ці зела.

– Знаєш, Птахо! Якби я не знала, що Остап твій учень і виріс при тобі, то подумала б, що він один із героїв якоїсь комп’ютерної гри. Такий собі робот.

Побачивши, що Птаха ніц не розуміє з казаного, тільки махнула рукою. Довго пояснювати безсмертній, що таке комп’ютер.

– Остап любить світ і людей у ньому, але він не чує потуг землі, наче народився в світі, де того всього не було, і пуповина його не під дубом-прадубом закопана, а, наче в казці про Кощія, у скрині, на дереві, в яйці…

Горпина вміла бачити людей не тільки очима. Вона тримала за руку Остапа не один раз і зараз казала те, про що говорило їй Остапове серце.

– Серце хлопця наче заховане в клітку. Воно досі в ній. Сили, що живуть у тому серці, дуже могутні, але стіни клітки їх не пускають на волю.

Горпина запитально дивилася на Птаху:

– То він не з твого світу, Птахо, не з Яровороту. Він геть інший. Він там чужий.

Птаха сумно зітхнула:

– Так, інший. Бо він народився у світі Замерзлого Сонця, де зовсім не було нічого з того, що має мати на собі земля і не тільки земля. Там навіть сонця справжнього не було, принаймні тоді, коли народився Остап. Люди замінили його на штучне. На робота тобто. – Горпина посміхнулася. О, Птаха знає, хто такі роботи. А безсмертна продовжувала: – Несправжня трава, дерева, риба в морі, земля, закута в панцир, штучні хмари, вітри. Люди в тому світі в якийсь мент почали вважати себе всемогутніми богами.

– Це темні їх напоумили? – Горпина чомусь була впевнена, що то робота темних.

– Темні? Що ти. У темних інша місія. Вони старалися, як і ми, втрутитися, бо світ втрачав свою цілісність. Так, темні служать іншому боку. Але боку одного цілого. Для них сонце, земля, вітер, вогонь та вода не менша цінність і святість ніж для нас. Ні, це не темних робота… Це зробили ті, хто вигадав нову філософію буття. Це робота сірих.

Птаха зробила паузу. Горпина мовчала.

– Ти знаєш, хто такі сірі? – щиро здивувалася безсмертна.

– Знаю, Птахо, знаю. Не вважай смертних малими дітьми. Інколи ті діти мають вроджені таланти. – Тоді спокійніше додала: – Тому ви той світ і знищили, через сірість? А може, слід було зачекати та дати тому світу можливість реабілітуватися?

– Ми знищили? – Птаха трохи втомлено і навіть не гніваючись відповідала: – Що ти. Ми не маємо аж такого права на втручання. Земля-мати того світу сам їх із себе скинула. Ти як травниця мене зрозумієш. Що ти будеш робити, якщо заразишся коростою? Будеш лікуватися чи терпляче розчухувати своє тіло аж до виразок, поки тебе отой жучок-паразит повністю не з’їсть?

– І?

– Одного дня штучно створене сонце перегоріло… Нове ніяк не змогли запустити, бо вітровії враз перестали слухати людей. Збій в системі керування – так, здається, це називалося. Вітри не слухали відтепер безсмертних. Ми знали, що так станеться. Тобто передбачали. Вітри ревли з шаленою швидкістю, ламаючи, перевертаючи, вбиваючи, тоді з’явилися буревії та урагани. Блискавки шаленіли над світом, спалюючи, руйнуючи, вбиваючи. Народилися смерчі, океан ковтав сушу. То відступав, то нападав. А потім… Потім стало холодно. Дуже холодно. І світ почав замерзати. Що світ без тепла, сонця, живої землі? Світ помер. Хто не згорів та не втопився, той замерз. Тепер це сіра пустеля. Єдиний, хто з людей вижив, – це Остап. Мені вдалося переконати Рать Голів світів, що для збереження рівноваги у Всесвіті слід врятувати бодай одне дитя з того світу. Послухали, врятували. Остап мені як син. І ще одне: відтепер він, як і Мальва, позначений. І от така халепа. Сонне серце…

Наприкінці розповіді Горпина чомусь проясніла на обличчі, наче знайшла вихід із непростої ситуації.

– Ти кажеш, що світ Остапа мертвий і майже від його народження мертвий?

Птаха хитнула на знак згоди головою.

– Мама Остапа зі світу Замерзлого Сонця, і вона мертва. Я відчуваю це, коли торкаюся до його руки. Але батька я там не бачу. Він з іншого світу, тобто з живого світу. І він досі живий.

– Горпино, розумна жінко, а ти впевнена в тому, що Мара тобі ніколи Перемінника не