Читати книгу - "Пригоди Піноккіо"

— Поверніть ключ, двері й відчиняться, — вимовив голосок.

Піноккіо повернув ключ, двері відчинилися. Увійшовши до хатини, вони роззирнулись на всі боки, але нікого не побачили.

— Де ж господар цього будинку? — здивувався Піноккіо.

— Я тут, угорі!

Батько й син звели голови до стелі і побачили на балці Цвіркуна.

— О, мій любий маленький Цвіркуне! — ввічливо вітав його Піноккіо.

— Тепер я твій любий маленький Цвіркун, чи не так? А пам’ятаєш, як ти пожбурив у мене дерев’яним молотком, аби вигнати «любого маленького Цвіркуна» зі свого будинку?

— Твоя правда, мій любий маленький Цвіркуне! Вижени мене також… Кинь у мене дерев’яним молотком! Але зглянься на мого нещасного батька!

— Я зглянуся на батька й на сина також. Але спершу я хотів нагадати тобі твою неприязнь, аби ти втямив, що на цьому світі потрібно до всіх ставитися доброзичливо, і тоді у скрутну хвилину всі також поставляться до тебе приязно.

— Ти маєш рацію, мій любий маленький Цвіркуне, тисячу разів маєш рацію, і я твій урок затямлю на все життя. Та чи не скажеш ти мені, як розжився на таку чудову хатину?

— Цю хатину вчора подарувала мені одна чарівна Коза з чудовою блакитною шерстю.

— А де тепер ця Коза? — запитав Піноккіо, дуже схвильований.

— Не знаю.

— А коли вона прийде сюди?

— Вона ніколи не прийде сюди. Вона пішла звідси і, йдучи, сумно сказала: «Бідолашний Піноккіо! Я його ніколи більше не побачу. Його проковтнула Акула!»

— Вона справді так сказала?… То це була вона!.. Це була моя люба Фея! — схлипнув Піноккіо, і сльози бризнули з його очей.

Виплакавшись, він вимостив для старого Джеппетто зручне ліжко із соломи. Потім запитав у Цвіркуна:

— Скажи мені, маленький Цвіркуне, де я міг би розжитися на склянку молока для мого охлялого батька?

— За три поля звідсіль живе городник Джанджо, який має три молочні корови. Іди до нього, і ти там зможеш отримати молока й сиру.

Піноккіо побіг до будинку Джанджо. Селянин запитав:

— Скільки тобі потрібно молока?

— Повну склянку.

— Склянка молока коштує один сольдо. Дай мені сольдо, і отримаєш склянку молока.

— Але в мене немає навіть чентезімо, — відповів Піноккіо, зніяковівши.

— Тоді кепські твої справи, Дерев’яний Хлопчику. Якщо в тебе немає навіть чентезімо, я не можу тобі дати й наперстка молока.

— Нічого не вдієш, — сказав Піноккіо й зібрався йти.

— Зачекай хвильку, — мовив Джанджо. — Мабуть, ми зможемо порозумітися. Ти згоден крутити комір?

— А що таке «комір»?

— Це такий пристрій, за допомогою якого дістають воду з колодязя для поливання овочів.

— Я спробую.

— Гаразд. Тоді витягни з колодязя сто відер води і ти отримаєш склянку молока.

— Згоден.

Джанджо повів Дерев’яного Хлопчика на город і показав йому, як треба крутити комір. Піноккіо взявся до діла. Та поки він витягнув сто відер води, то облився потом з голови до ніг. За все своє життя він ніколи так не трудився.

— До сьогодні, — сказав городник, — цю роботу виконував мій ослик. Але тепер бідолашна тварина лежить при смерті.

— Можна мені подивитися на нього? — запитав Дерев’яний Хлопчик.

— Прошу.

У стайні Піноккіо побачив на соломі милого віслючка, що конав од голоду й непосильної праці. Уважно оглянувши його, він сумно мовив сам до себе: «Цей ослик мені знайомий. Я колись його бачив».

Він нахилився над твариною і запитав на ослячому діалекті:

— Ти хто такий?

Почувши питання, присмертний віслючок розплющив очі і пробурмотів:

— Я… Ґні… і… т… або…

Після цього він склепив повіки й помер.

— О, бідолашний Ґноте! — прошепотів Піноккіо. Він узяв жменю соломи й витер сльозу, що скотилася по його обличчю.

— Чого ти так побиваєшся над віслюком, який тобі не вартував навіть чентезімо? — здивувався городник. — Що тоді залишається робити мені, адже я купив його за готівку?

— Я вам поясню… Він був моїм другом.

— Твоїм другом?

— Моїм шкільним товаришем.

— Що? — скрикнув Джанджо і гучно засміявся. — Що ти верзеш? Ти ходив з ослами до школи?… Мабуть, там ти опановував цікаві предмети!

Дерев’яний Хлопчик зніяковів, однак нічого не відповів, тільки взяв склянку молока і повернувся до будиночка.

Відтоді він п’ять місяців поспіль щодня вставав удосвіта і йшов крутити комір, аби заробити склянку молока для хворого батька. Ба більше: протягом цього часу Піноккіо навчився плести маленькі й великі кошики з очерету, а гроші, виторгувані за них, витрачав з розумом. Між іншим, він сам змайстрував крісло на коліщатках, і в цьому кріслі гожої днини вивозив свого батька на прогулянку, щоб старий міг дихати свіжим повітрям.

Вечорами він учився читати й писати. У сусідньому селі за кілька сольдо він купив товсту книжку, що не мала ні початку ні кінця, і по ній учився читати. Для письма використовував загострену соломину. А позаяк у нього не було чорнила й чорнильниці, то вмочував соломину в горщик із соком чорниці й вишні.

Так йому вдалося не тільки забезпечити своєму хворому батькові нормальне життя, а й відкласти ще сорок сольдо собі на новий костюм.

Одного ранку він сказав батькові:

— Піду-но я на базар і куплю собі куртку, ковпака і пару черевиків. А коли я повернуся додому, — додав Піноккіо, сміючись — я буду так гарно вбраний, що вам здаватиметься, ніби перед вами поважний синьйор.

І він пішов, а потім на радощах побіг підстрибом. Раптом він почув, як хтось кличе його на ім’я. Він озирнувся і побачив красивого Равлика, що виліз з-під куща.

— Ти мене вже не впізнаєш? — запитав Равлик.

— Та… ні… не впізнаю!

— Хіба ти не пам’ятаєш того Равлика, що служив у Феї з блакитним волоссям? Невже забув, як я зі свічкою спускався сходами і як ти стирчав однією ногою в дверях?

— Хіба я міг забути! — вигукнув Піноккіо. — Кажи хутчіш, красивий маленький Равлику, де ти залишив мою добру Фею? Як вона живе? Чи пробачила вона мені? Чи думає вона про мене? Чи любить ще вона мене? Чи можу я її побачити?

На всі ці питання, які Піноккіо випалив одним духом, Равлик відповів зі звичною неквапливістю:

— Любий Піноккіо, бідолашна Фея лежить у лікарні неподалік.

— У лікарні?

— Так, на жаль! Вона так багато пережила, тепер вона дуже хвора і не може купити собі навіть кусник хліба.

— Невже це правда?… Як мені боляче! Ой, моя люба Фея, моя бідолашна Фея!.. Якби я мав мільйон, я б їй негайно відніс… Але в мене тільки сорок сольдо… Ось вони. Я хотів саме купити собі на них новий