Читати книгу - "Знак Єдинорога"

свою безпеку. Однак, це вимагало непомірно великих зусиль. Думати було надто важко, і я міг тільки реагувати на події. Але все ж у момент якогось просвітлення мені прийшло в голову, що Карти ще зі мною. Я міг зв'язатися з ким-небудь в Амбері, щоб він доставив мене туди.

Але з ким? Я був не так вже слабкий, щоб не зрозуміти, що можу зв'язатися як раз з тим, хто винен в моєму нинішньому становищі. Що ж краще — ризикнути так, або шукати свій шанс тут? Але все ж, Рендом або Жерар…

Мені здалося, що я чую шум мотора. Далекий, слабкий. Вітер і биття пульсу у вухах заважали слухати. Я повернув голову, зосередився.

Ось воно… знову! Так, це була машина. Я приготувався розмахувати наволочкою.

Але мої думки навіть зараз розбігалися. І одна з них була про те, що, можливо, я не зможу примусити себе сконцентруватися до такої міри, щоб зуміти працювати з Картами.

Звук посилився. Я підняв наволочку. Через кілька секунд дорога вдалині праворуч від мене освітилася. Незабаром на вершині пагорба показався автомобіль. Він спустився вниз і я знову втратив його з виду. Потім він знову піднявся і помчав до мене. Сніжинки виблискували в світлі фар.

Коли він наблизився до западини, я став розмахувати наволочкою. Автомобіль під'їхав ближче і я потрапив в світло фар. Водій не міг не помітити мене, але він промчав мимо. Седан останньої моделі. За кермом чоловік, ззаду жінка. Вона озирнулася і подивилася на мене, але водій навіть не пригальмував.

Через кілька хвилин з'явилася інша машина, не така нова. За кермом сиділа жінка, пасажирів не було видно. Вона пригальмувала, але лише на секунду. Ймовірно, я їй не сподобався. Жінка додала газу і зникла.

Я сидів на валуні, відпочиваючи. Принцу Амбера не пристало згадувати про братерство між людьми і засуджувати мораль інших. Принаймні, всерйоз, а сміятися мені не дозволяла біль. У мене не було сил, здатності сконцентруватися і навіть рухатися. А це означало, що моя влада над Відображенням не могла мені принести ніякої користі. Якби я міг, то в першу чергу відшукав би собі містечко потепліше… Я подумав, чи зможу я піднятися на пагорб до купи компосту. До цієї хвилини мені не спадало на голову скористатися Каменем і змінити погоду. Цілком можливо, що це зусилля вб'є мене. І все-таки…

Я похитав головою. Я плив, майже засинав. Не можна спати! Що це? Ще машина? Можливо. Я спробував підняти наволочку, але впустив її, потім нахилився вперед, щоб підняти і на секунду поклав на голову руку, після чого притулився до каменя і приліг на нього. Дейдра… я покличу свою дорогу сестричку. Хто ж мені ще допоможе, якщо не вона? Зараз вийму Карти і знайду її. Через хвилину… Не будь вона моєю сестрою… Треба відпочити. Я шахрай, але не дурень. Можливо, іноді, коли я відпочиваю, я навіть про дещо шкодую. Про дещо… Якби тільки тепліше… але якщо ось так зігнутися, то не так уже й погано… Що це, мотор? Я хотів підняти голову з каменю, але не зміг. І, яка різниця, побачать мене або не побачать, вирішив я.

Я відчув на віках світло і почув шум мотора.

Тепер він не віддалявся і не наближався. Постійний шум. Я почув крик, потім клацання… пауза… брязкання… двері відчинились і зачинилися. Я відчув, що можу відкрити очі, але не хотів робити цього. Я боявся, що побачу тільки темну і порожню дорогу, що звуки знову розчиняться в битті крові і в шумі вітру. Краще не ризикувати і берегти те, що у мене є…

— Гей! Що трапилося? Вам погано?

Кроки… значить, не галюцинація.

Я відкрив очі, змусив себе випрямитися.

— Корі! Боже мій, це ви? Я видавив з себе посмішку, кивнув і трохи не звалився з валуна на землю.

— А, Білл… як поживаєте?

— Що трапилося?

— Я поранений. Ймовірно, важко. Мені потрібен лікар.

— Ви зможете йти з моєю допомогою? Або вас донести?

— Спробуємо дійти, — прошепотів я.

Він допоміг мені стати на ноги, і я опустив йому на плече руку. Ми попрямували до машини. Я пам'ятаю тільки перші кроки.

Коли прекрасна колісниця, що летіла низько над землею, стала не такою вже прекрасною і знову злетіла вище, я спробував підняти руку і виявив, що її хтось тримає. Я зупинився, щоб подумати, що означає приклеєна до неї гумова трубка, і вирішив, що буду жити. Я вдихнув лікарняні запахи і звернувся до свого внутрішнього годинника. Я вважав, що якщо вже протягнув до цих пір, то просто зобов'язаний перед самим собою продовжувати жити. Мені було тепло і добре, якщо так можна сказати після всіх моїх недавніх пригод. Прийшовши до цього висновку, я закрив очі, опустив голову і знову заснув.

Пізніше, коли я отямився знову, я вже відчував себе ще краще. Сестра помітила, що я прокинувся, і сказала, що мене привели годин сім тому, і що скоро мене провідає лікар. Вона принесла мені склянку води і повідомила, що сніг вже не йде. Їй страшно хотілося дізнатися, що зі мною відбулося.

Я вирішив, що пора починати придумувати свою історію. Значить, так… Я повертався після тривалого перебування за кордоном. Треба що-небудь попростіше. Чим простіше, тим краще. Діставшись додому попутками, увійшов і застав у будинку якогось волоцюгу. Він ударив мене ножем і я виповз назовні в пошуках допомоги. Все.

Коли я виклав усе це лікареві, то спершу не зрозумів, чи повірить він. Лікар був огрядний чоловік з давно обвислими щоками. Його звали Рейлі, Моріс Рейлі. Я закінчив розповідь, а він лише кивнув і запитав:

— Ви не розглянули його?

Я похитав головою.

— Було темно.

— Він пограбував вас?

— Не знаю.

— У вас був з собою гаманець?

Я вирішив, що тут треба відповісти ствердно.

— Так, коли вас доставили сюди, при вас його не було. Мабуть, він прихопив ваші грошики з собою.

— Мабуть, так, — не став заперечувати я.

— Ви мене зовсім не пам'ятаєте?

— Ні, а що, ми зустрічалися?

— Коли вас привезли, мені здалося щось знайоме. Спочатку цим все і обмежилося.

— Ну, і? — Поцікавився я.

— У що ви були одягнені? Якась військова форма?

— Там це був останній крик моди. Так ви стверджуєте, що начебто десь бачили мене?

— Так, — підтвердив він. — А де це «там»? Звідки ви приїхали? Де були?

— Я багато подорожую. Ви мені збиралися щось сказати?

— Так. Клініка у нас маленька, і кілька років тому один