Читати книгу - "Кав’ярня на розі"

Ночами я довго не могла заснути, перевертаючись з боку на бік, будуючи різні версії загадкового зникнення колекціонера, які поволі зводили мене з розуму. Врешті-решт, мені нічого не залишалося, як розповісти все дядькові. Він би мав підказати, як чинити у тому випадку…

— Отакої, — пробурмотів дядько Роман, уважно вислухавши мою історію. — І усе це діялося у мене за спиною, а я нічого не знав… Не думав, що ти виявишся такою авантурницею, Лідко.

— Я ж хотіла, як краще, — зітхнула я. — А як тепер бути? Може, слід повідомити у міліцію?

— Будемо сподіватися, що нічого страшного не трапилося. Я спробую щось довідатися, — відказав дядько Роман.

Увесь вечір він був сумний, замислений та мовчазний. Видно, моя розповідь вплинула і на нього. А наступного дня йому таки пощастило дещо дізнатися. Поет-невдаха повідомив дядькові, що колекціонер поїхав із міста, бо знайшов покупця на своє колишнє помешкання.

Отож, тепер треба було лише чекати, коли Арсен нарешті приїде, хоч очікування не зменшувало моєї напруженості. «А якщо він ніколи вже не повернеться?» — бувало, зринала лячна думка. Але я негайно проганяла її переконливим, як на мене, аргументом — у його будинку залишилися книжки. Він просто мусить повернутися.

Тим часом дощило майже безперервно. Осінь утверджувалася все дужче, сіючи негоду, меланхолію та холод. Дні тяглися одноманітні й довгі, як сама сльота.

У нашій кав’ярні на розі нічого не змінилося. Так само на обід приходив учитель музики і, як завжди, з’їдав тарілку юшки, про щось лагідно перемовлявся з Ненькою, яка, причепурившись, щоразу виходила до нього, мов на коротеньке побачення, кокетливо поправляючи куховарський чепчик. Він усміхався до неї новою, замріяною усмішкою…

Так само за столиком біля вікна по обіді сидів голомозий добродій із газетою в руках, час від часу позираючи крізь шибу на перехожих молодичок.

— І ви ще мені казали, що для вас тут немає переваг? — зауважив він якось учителеві музики, побачивши, як той укотре, спорожнивши тарілку із юшкою, заграє із Нелькою.

— Жодних переваг, — заперечив учитель, — за кожний обід я, точнісінько як і ви, плачу гроші.

Так само мало не щовечора сюди приходив столяр, частувався зі своїми приятелями пивом, а праля, так само сумно зітхаючи, смакувала кавою в іншому кінці зали, кидаючи в бік столяра промовисті погляди. Іноді зазирала Мірка у товаристві чоловіків, які з усіх сил намагалися її розважити, але й досі нікому з них не поталанило врятувати її від нудьги чи змусити всміхнутися.

Одного вечора, коли у нашій кав’ярні не залишилося жодного вільного місця, праля наважилася наблизитися до столяра і сісти навпроти. Та вже за мить, зовсім не тямлячи, що чинить, столяр ураз скочив на рівні і, немов ошпарений, прихопивши кухоль з пивом, пересів до ляди. Щоки в нього палали, як у хлопчиська.

— Здається, пиво у вас сьогодні не зовсім свіже, — буркнув він до мене.

— Та ні, пиво свіжісіньке, — відказала я.

Тієї миті праля підвелася з-за столика, підійшла до столяра, який, набурмосившись, продовжував щось бубоніти собі під ніс, і, не зронивши й слова, вихлюпнула на нього каву. Чоловік зойкнув й схопився на ноги. Ще ніколи мені не доводилося бачити його таким! Очі були вирячені, наче він щойно побачив щось таке, чого в природі не існує, рот роззявлений… З відстовбурченого живота й штанів стікали брунатні цівки кави. Довкола за столиками всі аж позмовкали.

— Та що це… Що це діється?.. За що?.. Ви ж подивіться… Вона збожеволіла! Вона таки несповна розуму! Що я їй поганого зробив?.. — вигукував спантеличений та засоромлений столяр.

Завжди сумна Мірка раптом нестримно зареготала й одним духом перехилила чарку вина. Хтозна, чи її супутники, які пригощали й розважали її увесь вечір, в ту мить збагнули, що ту жінку можна було пройняти не запопадливістю, а лише вчинком. А праля нічого того вже не чула й не бачила, вискочивши геть із кав’ярні.

В суботу вранці, коли в нас майже не було відвідувачів, окрім якоїсь молодої панянки, що, попиваючи каву, мляво гортала глянцевий журнал, я, уже звично, щоб не нудьгувати, взялася за читання книжки, яку днями знайшла у дядьковій бібліотеці. Було вже близько полудня, коли на дверях теленькнув дзвоник. Він умів дзеленчати по-різному: то насторожено, то весело, то стурбовано, то жваво, то байдужо, то невдоволено, то засоромлено… Іноді за тим дзеленчанням я могла, не дивлячись на двері, вгадати, хто переступив поріг кав’ярні. Чи це Нелька, чи дядько Роман, чи праля, чи столяр, чи отець-богохульник, чи поет-невдаха, чи голомозий добродій із житлової контори… Цього разу він продзеленчав із загадковою м’якістю і якось надто сором’язливо. Відірвавшись від книжки, я мало не скрикнула від несподіванки — до кав’ярні входив колекціонер!

— Де ви так довго пропадали? — вигукнула я. — Ви могли б принаймні повідомити, що кудись від’їжджаєте! Я ж хвилювалася, щодня телефонувала!.. Вже думала, що з вами щось трапилося!.. Хіба так можна!

— Я проходив неподалік… Подумав, може, тебе побачу… — проказав він.

— Бажаєте кави? — запропонувала я, оговтавшись.

На знак згоди він мовчки кивнув головою й сів біля ляди, поклавши біля себе капелюха. Сьогодні від Арсена віяло спокоєм і якоюсь внутрішньою злагодою.

— То куди ви їздили, розкажете? — спитала я, вже готуючи йому каву по-турецьки.

Колекціонер важко зітхнув.

— Я залагоджував справу з продажем помешкання, потім із видавництвом, а згодом усамітнився, поїхавши до незнайомого міста. Найкраще бути самотнім у чужих містах, де тебе ніхто не знає. Так ти гостріше відчуваєш себе і, зрештою, починаєш розуміти… Можна блукати незнайомими вулицями, зустрічати незнайомих людей… Нікому до тебе немає діла. Ніхто тобі не заважає. Почуваєшся майже невидимкою. Мені потрібно було подумати, багато про що подумати…

— А про що?

— Що?.. — неуважно перепитав Арсен, бо вже встиг поринути у свої роздуми.

— Про що подумати?

— Мабуть, ти справді мала рацію, коли казала, що несправедливо ховати ці книжки від усього світу.

— Невже?;

— Я багато думав про Ілону. Вона сказала б те саме…

— Ви так гадаєте? — обережно запитала я.

— Так, я дуже добре знав її. Вона обожнювала книжки… І її, напевне, дуже втішило б те, що я зібрав таку бібліотеку. І засмутило б водночас. Бо я сховав ці книжки від усього світу.

— Нічого не вдієш… — зітхнула я, подаючи йому горнятко з кавою.

— Але ж ти по-іншому вважаєш, ніж сказала, чи не так? — спитав колекціонер, сьорбнувши кави. — Можеш бути зі мною відвертою.

Я знову зітхнула:

— Авжеж… Тим колекціонуванням, безперечно, ви рятуєте книжки, проте, з іншого боку, позбавляєте їх їхнього призначення