Читати книгу - "Переслідуваний"

Річардс постукав. Ані звуку. Постукав ще раз.

Наближався вечір, вулицю поволі заливало холодне жовтневе повітря. З парку неподалік долинало ледь чутне сумне скреготання майже голих гілок.

Нікого немає. Час іти.

Та Річардс постукав знову, підкоряючись дивному відчуттю, що в домі хтось таки є.

Цього разу він почув повільне човгання капців. Біля дверей кроки стихли, потім озвався голос:

— Хто там? Я нічого не купуватиму. Йдіть собі.

— Мені порадили зайти до вас, — сказав Річардс

У дверях з тихеньким рипом відслонилося вічко, крізь нього визирнуло каре око. Потім вічко клацнуло й заслонилося.

— Я вас не знаю. — Тон був категоричний.

— Мені порадили звернутися до Елтона Парракіса.

— А-а, ви із тих… — буркнув невдоволено голос.

За дверима довго клацало, один по одному відсувалися засуви, бряжчали ланцюжки. Лунко крутнулися циліндри в одному секретному замку, потім у другому. Грюкнула штаба. Врешті гримнув найбільший засув.

Двері відчинились, і Річардс побачив кощаву плоскогруду жінку з широкими вузлуватими руками. Обличчя в неї було без жодної зморшки, наче в херувима, проте мало такий вигляд, ніби в боротьбі з самим часом, де дозволено будь-які засоби, обличчю довелося витримати сотні хуків, коротких прямих та аперкотів. Час, мабуть, таки переважував, проте й жінка була не з тих, хто легко піддається. Навіть у своїх розтоптаних капцях вона сягала майже шести футів, а її напухлі від артриту коліна нагадували пеньки. Голова була обмотана рушником, немов чалмою. З-під навислого лоба (брови чіплялися за нього, мов кущі за край ущелини, намагаючись вижити в горах без води) на Річардса дивилися карі очі, в яких були розум і несамовитість. Страх чи гнів? Потім з’ясувалося, що вона не тямила себе саме від страху.

— Я Вірджінія Парракіс, — промовила жінка безбарвним голосом, — Елтонова мати. Заходьте.

51 проти 100…

Жінка не впізнала його, проте запросила до кухні й заходилася заварювати чай. Будинок був старий і темний, умебльований в стилі, що його Річардс одразу визначив як сучасний непотріб.

— Елтона саме немає, — сказала жінка, схилившись над пом’ятим алюмінієвим чайником на газовій плиті. Світла тут було більше, і Річардс розгледів руді плями на шпалерах, дохлих мух на підвіконні — спогад про літо, — пожолоблений, весь у чорних тріщинах старий лінолеум, купу мокрого обгорткового паперу під дірявою мийницею. В кухні стояв дух якоїсь дезинфекції, що нагадував про лікарню.

Жінка понишпорила розпухлими пальцями у вщерть набитій шафці й урешті видобула звідти два пакетики чаю, один уже використаний. Річардсові дістався використаний. Він не здивувався.

— Елтон на роботі, — промовила жінка, і в голосі її вчулося щось ніби докір. — А ви від того хлопця з Бостона, якому Елтон пише про забруднення повітря, еге ж?

— Так, місіс Парракіс.

— Вони познайомились у Бостоні. Елтон там обслуговує торгові автомати, — з гордістю заявила жінка, помовчала, тоді неквапом помандрувала через лінолеумні дюни назад до плити. — Я сказала Елтонові, що Бредлі займається незаконними справами. Сказала йому, що це скінчиться в’язницею або й чимось гіршим, але він мене не слухає. Ні, не слухає своєї старенької матінки. — Вона відгукнулась на власні слова похмурою й водночас лагідною усмішкою. — Елтон завжди щось будував… Ще малим хлопцем зробив хатину на дереві, аж чотири кімнати. Тут колись був берест, його вже зрубали. А побудувати станцію, яка вимірювала б забрудненість повітря в Портленді, — то вже йому підказав отой чорнопикий.

Опустивши пакетики заварки в чашки, вона стояла спиною до Річардса, гріючи руки над плитою.

— Вони листуються. Я казала йому, що листи — річ небезпечна. Запроторять, кажу, за грати або й у якесь іще гірше місце. А він мені: «Мамочко, ми ж пишемо шифром. Він просить десяток яблук, а я відповідаю, що дядькові моєму погіршало». Я кажу Елтонові: «Думаєш, вони не розгадають вашу шпигунську писанину?» А він і слухати не хоче. Давніше слухався. І я була йому найкращим другом. Але потім усе змінилось. Як підріс — усе змінилось. Під ліжком з’явилися порножурнали, і почалось усе, що з цим пов’язано. А тепер десь узявся той чорнопикий. Вас, мабуть, упіймали на тому, що ви заміряли рівень смогу, або визначали вміст канцерогенів, або займалися ще чимось таким, і тепер вам доводиться ховатись.

— Я…

— А мені до того байдуже! — люто крикнула вона в шибу. Вікно виходило у двір, завалений іржавим мотлохом, старими скатами та мокрим осіннім гіллям у пісочниці.

— Мені байдуже! — знову вигукнула вона. — То все чорнопикі… — Жінка обернулася до Річардса і спідлоба вп’ялася в нього злим, спантеличеним поглядом. — Мені вже шістдесят п’ять, а коли все почалося, я була дев’ятнадцятирічною дівчиною. Це було в тисяча дев’ятсот сімдесят дев’ятому, і чорнопикі тоді вешталися всюди! Всюди! — ще раз крикнула вона, наче Річардс їй заперечував. — Атож! Чорнопиких пускали в ті самі школи, що й білих. Їм давали високі урядові посади. Радикали, підбурена голота — і заколот. Я не така вже… — Жінка раптом затнулася, наче хтось вихопив у неї з рота всі слова. Вона витріщилась на Річардса, немов уперше побачила його, й прошепотіла: — Господи помилуй…

— Місіс Парракіс…

— Ні! — скрикнула жінка захриплим від переляку голосом. — Ні! Ні! Нізащо! — Вона рушила на Річардса, лише на хвилину зупинившись, щоб витягти з шафи великого кухонного ножа. — Геть звідси! Геть! Геть!

Річардс підвівся й позадкував із кухні в коридорчик і далі — в напівтемну вітальню.

Він помітив старий телефон-автомат, що висів на стіні ще відтоді, коли тут справді був готель «Блакитні двері». «Коли ж це було? — подумав Річардс. — Двадцять років тому? Сорок? Ще до того, як чорнопикі відбились од рук, чи після?»

Річардс уже задкував коридором до виходу, коли в замку скреготнув ключ. Обоє заклякли, наче на кінострічці, яку раптом зупинила чиясь рука.

Двері відчинились, і ввійшов Елтон Парракіс. Він був страшенно гладкий, а зачесане назад русяве волосся відкривало кругле дитяче лице, на якому застиг спантеличений вираз. На Елтоні була блакитна із золотою прошвою форма компанії торгових автоматів «Вендо-спендо». Елтон проказав:

— Поклади ножа, мамусю.

— Ні! — зойкнула стара, проте на її обличчя вже лягли перші знаки поразки.

Елтон зачинив двері й рушив до матері. Перевальцем, коротенькими кроками.

Стара відсахнулася.

— Нехай він іде звідси, сину. Це той самий Річардс, лихий чоловік. Для тебе це скінчиться в’язницею або чимось іще гіршим. Я не хочу втратити тебе! — Вона заголосила й, випустивши ножа, впала синові на руки.

Елтон підхопив її, почав легенько колисати, а вона все плакала.

— Не буде ніякої в’язниці, — приказував Елтон. —