Читати книгу - "Викрадачі"

що тримав усі свої знання в голові й міг за власним бажанням викладати їх у чіткому порядку? Чи, можливо, для нього викладання живопису зводилося до того, аби ходити поміж рядами й критично розбирати поточні роботи студентів? Я сам колись відвідував такі заняття п’ять чи шість разів, викроюючи час із підготовки до семінарів на медичному факультеті, і мені ті заняття дуже подобались. Таке незвичне почуття: немовби на самоті й у той же час — серед інших художників, здебільшого ніхто тебе не турбує, навіть викладач, але весь час за тобою спостерігають, іноді заохочують, зовсім неочікувано, щоб ти ще більше зосередився на своїй роботі.

Я докопався до самого низу нижньої шухляди й уже збирався залишити всі ті зошити впереміш зі старими рахунками за телефон, коли мою увагу привернула якась записка від руки. То був аркушик розлініяного білого паперу, неначе зім’ятий, а потім знов розгладжений, один куточок відірваний. То був початок листа або чернетка листа, написаного рішучим почерком, крупними рівними літерами без нахилу, то там, то тут якесь слово закреслено, замість нього надписане інше. Цей почерк я вже бачив на безлічі нотаток навколо мене — поза сумнівом, почерк Роберта. Я витяг аркушик із шухляди й спробував розгладити його на повстяній поверхні столу.

Ти весь час була зі мною, музо моя, я мріяв про тебе й уявляв тебе так ясно — не тільки твою красу, твою дружню доброзичливість, а й твій сміх, найменші твої жести.

Наступний рядок був закреслений, так густо, що неможливо прочитати, а решта сторінки залишилась чистою. Я прислухався: що робиться в кухні? Крізь зачинені двері я чув, як колишня дружина Роберта щось пересуває: ось тягне по лінолеуму стільчик, а це, напевно, відчиняє й зачиняє дверцята серванта. Я склав аркушик утричі й сховав у внутрішню кишеню куртки. Потім нахилився й в останній раз помацав рукою в глибині нижньої шухляди. Нічого. Принаймні, нічого написаного почерком Роберта, хоча там були бланки податкових декларацій, які виглядали так, неначе їх ніколи й не виймали з конвертів.

Можливо це виглядало дурістю, але ж двері були щільно зачинені, а Кейт безумовно заклопотана в кухні, тож я почав знімати з полиць Робертові книжки й навпомацки шукати, чи не знайдеться чогось за ними. За мить вся рука була в пилюці. Відшукав гумовий м’ячик, який міг належати одному з малюків, а тепер перетворився на кульку з пилу — зі збитих мас людських клітин, мало не здригнувся я, згадавши це визначення. Кожного разу я клав на підлогу по чотири-п’ять книжок, отже, Кейт, якби вона раптом увійшла, не побачила б, що їх багато зсунуто зі своїх місць, а я сказав би, що просто переглядаю книжки.

Утім, паперів я більше не знайшов. За книгами не було нічого, як не було й у них самих: я нашвидкуруч перегорнув у кількох сторінки. На хвилинку я мовби подивився на себе з боку дверей: вся кімната заповнена тінями від холодного слабкого світла єдиної лампочки на стелі — такий собі загадковий інтер’єр, з чітко окресленими тінями й світлом, без переходів, у стилі Боннара.[47] І тут уперше я збагнув, що на стінах робочого кабінету Роберта зовсім немає картин, навіть приколотих до стіни поштових листівок, ані афіш виставок, жодної мініатюри, яку не вдалося продати під час показу в галереях. У кабінеті художника це було дивно. Може, він тримав їх у своїй студії?

Потім, знову схилившись над книжковими полицями, я побачив таки щось на стіні — не картину, не малюнок, а просто цифри, надряпані олівцем, і кілька слів — поряд з поличками, так що побачити цей напис від дверей було неможливо. Спочатку в мене майнула думка, що то може бути зріст і вік дітей Роберта, дати, коли вони досягли певного зросту, але написано було занадто низько навіть для маленької дитини. Я присів за книжками, все ще тримаючи в руці том «Сера й парижани». Написано було дійсно олівцем, дуже м’яким — такий не залишає чіткого сліду. Я вдивлявся як міг. «1879». І після цього — два слова: «Етрета.[48] Радість».

Я перечитав ще раз і ще. Цифри й літери виглядали кострубатими: йому потрібно було розтягтися на підлозі, щоб їх нашкребти, та все одно зробити напис чітким і красивим було надто важко. Свої довгі ноги Роберт мав зігнути в колінах і підняти догори, мов дитинча, так затісно було в його кабінеті. Чи цей напис, більше схожий на пляму, зробив хтось інший? Я вирішив, що завитки в «Е» та «Р», а також довге «д» схожі на почерк Олівера — такий самовпевнений, з великими літерами, як і на тих нотатках для пам’яті й на сплачених рахунках. Тоді я витяг з кишені чернетку листа й приклав до напису для порівняння. Літера «д» точно була та сама, як і твердо виписане, коротке «т». Чому дорослий чоловік, до того ж такий високий, мав би лягати на підлогу, аби щось написати на стіні свого робочого кабінету?

Я дбайливо повернув листа до схованки в своїй кишені (він уже нагрівся від тепла мого тіла) й заходився розшукувати будь-який чистий клаптик паперу. Згадав жовті зошити на дні нижньої шухляди, поліз, видрав звідти аркуш і старанно скопіював на ньому напис, зроблений на стіні. Слово «Етрета» видавалося знайомим, та однаково я перевірю пізніше за словником.

Пошуки паперу наштовхнули мене ще на одну думку: я взявся за кошик для непотрібних паперів — може, щось і там знайдеться? Рився й поглядав щохвилини на двері. Цікаво, хто так напхав цей кошик — Роберт або ж Кейт? Мабуть, Кейт, це ж вона наводила тут лад. Там були ще клаптики з його почерком, а також з якимись карлючками, деякі розірвані навпіл — то могли бути етюди оголених моделей, а може й просто мазанина від нічого робити — нарешті, хоча б щось свідчило, що тут жив художник! Жодна з нотаток Олівера, зроблених ним для себе, мені ні про що не говорила: кожна з кількох слів, до того ж записи про суто практичні справи. Я перегорнув чергову таку нотатку: «Взяти вина й пива на вечір завтра». Я не наважився забрати щось із цього собі: Кейт почула б шурхіт у мене в кишенях, то було цілком вірогідно й дуже принизливо. А якщо й ні, я сам би чув той шурхіт, і мені було б ніяково. Вистачить і одного сорому —